Сучасні письменники Арбузинщини

Ця сторінка розповість про сучасних  письменників  Арбузинщини.
 Отож, знайомтесь:

Поплавський Віталій Григорович

Народився 14 серпня 1960 року в смт. Арбузинка Арбузинського району Миколаївської області. Освіта вища – закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка. За фахом журналіст. Друкувався в різних виданнях, один з авторів альманаху «Маркова нива», «Поетичні розсипи», автор книг «Город стихов», «Передзвони душі», «Випадкові випадки». На даний час голова Арбузинського районного літературного об'єднання «Дар».

Дружині - художниці 

Я черпаю слова

Із картин на твоїм полотні,

Там де творчість жива

Дає сили цілющі мені.

Де шепоче трава

Схилившись до тихого ставу,

Я сплітаю слова –

Фарбую вечірню заграву.

Знову з слів водяних

Складаю могутності моря,

Корабель серед них,

Що зник у туманнім просторі

Я блукаю в полях,

Заплітаючи сонце в слова,

Де у ніжних руках

Оживає картина нова.

Дай Бог сили тобі,

І натхнення на довгі роки,

Щоб у цій боротьбі

Підкорялись і дні і віки.

Хай святий Августин

Дасть наснагу живу в полотні

І під танго картин

Лиш слова підібрати мені.

В. Поплавський

Пічугіна Любов Іванівна

Літературну діяльність Любов Іванівна розпочала з вивчання прав та обов’язків як автора, так і читача, вивчила їх, неначе молитву « Отче наш » в дитинстві. За фахом журналіст, закінчила  Європейску Школу журналістики. Пише прозу, кохається на поезії. Любить людей та  Батьківщину. Про них і пише. На даний час – відповідальний секретар Арбузинського районного  літературного об’єднання “Дар”

Незалежна моя Україна

Незалежна моя Україна,

Завжди сонячні твої літа:

Це і пісня в гаях солов’їна

І безмежних просторів жита.

Возродилася слава столітня,

Мов тендітний росточок в руці.

Ти – зоря мої мрії досвітня.

Златокосих ланів пшениці.

З ким же серцю тебе порівняти?

Як же матір’ю не величать?

Найрідніші у світі це мати

Та високих небес благодать.

Ти така ж недосяжно-єдина,

Як Господньої думки політ.

Незалежна моя Україна, -

Звершень зоряних радісний світ

***

Грибним дощем пролилося щедро літо

Парує над землею травостій

Сердешна радість долею – привітом

Захвилювалась у траві густій

Стою в зеленім морі по коліна.

Пісенно розливаються жита.

Буяє незалежна Україна,

Немов всесвітня молодість свята.

Їй з досвітку віршовано звітую

Дарує промінь сонця звершень день.

Вкраїни незалежність молодую

Прикрашую віночком із пісень.

Ода Україні

(Яковлевій Анічці)

Україно моя, - веде пісню Гануся.

А весна молода сяє сонцем весь час.

Україно моя… навкруги роззирнуся:

Сила пісні свята наймиліша для нас.

Не спиняйся, співай щирим серцем дитино!

Світ пісень відкривай, неповторних пісень,

Ти щаслива, вважай, дорога Україно,

Що тебе з краю в край славлять юнки щодень!

Дух победы

Рождены мы, чтобы стать великими,

Засверкать над жизнью многоликими.

Чтобы через мысли и желания,

Выражать таланты и призвания.

Дух победы в нас живёт с рождения.

В наших генах – жизни выражение

Созданы Всевышним по подобию.

С наивысшей жизненною пробою!

Истинный шедевр

Касьянову Дмитрию Михайловичу

Нас к истокам мастера эфира

Поднимает оголенный нерв.

Отраженье внутреннего мира –

Настоящий творческий шедевр.

И в столице, дома ли, в Париже

Слово жизни песенно звучит.

Но все ближе, искренней, все ближе

Сердцу память тихо говорит:

Воспоминай Учителя уроки, -

«В час творенья разум ваш молчит,

Радость сердца напевает строки,

А душа уносит их в зенит.

Отраженье внутреннего мира -

Настоящий, истинный шедевр…

Пусть в сердцах играет музы мира,

Служит жизни оголенный нерв!

А теперь таланту послужите:

Научите жаждущих творить.

От души их всех благословите, -

Научите души говорить!»

Кислиця Григорій Єфремович

Григорій Єфремович Кислиця народився 15 березня 1942 р. в с Катеринівка, яке на даний час « зрослось» з селом Новокрасне,в селянській сім'ї.

Саме тут промайнули дитячі роки цього славетного земляка письменника Марка Кропивницького, творчістю якого юний Григорій. щиро захоплювався. Його вірші читають на телебаченні в Миколаєві. Друкувався в республіканській періодиці.

Має декілька збірок своїх віршів. Його поезії були включені в інші книги та альманахи. Лауреат обласної премії “Перлина півдня”. На його вірші написано ряд пісень. Найвагоміший сплеск творчих доробків Килиці випадає на той період, коли він працював головою Арбузинської РДА та районної ради.

Не залишив свого захоплення поезією Г.Кислиця й після виходу на  заслужений відпочинок.

Моє єство – криниці глибочінь.

У ній, як щастя, чистая водиця.

І джерельця святая  голубінь,

Запрошує духовно освіжиться.

Я п'ю наснагу з неї кожну мить,

Немов « бальзам», що вічністю буяє.

Не забарить ним душу покропить,

Інакше в серці цвіт краси зів’яне.

Та матінко - природа ще даруй,

Мені ту кришталевую водицю.

Бо я її для того лиш беру,

Щоб людям дати нею причаститься.

Рідна неозора

Україно, рідна, неозора,

Буйне цвітом нива золота.

Пшениці вирують наче море,

І щаслива доля розквіта.

Україно, зоре ясноока.

Оксамитом сплетені літа.

Ти, неначе небо. синьоока,

І як правда, матінка, свята

Україно, краю смерековий,

Ти крокуєш з нами в майбуття.

З щирістю несеш всім дієслово.

Дієслово долі і життя.

Люди тут живуть, як побратими,

Трударями славиться наш край.

Доле наша, люба Україно,

У віках живи і розквітай.

Мова

Як ти говориш, це вже свято,

Долаєш відстані в житті.

Твій голос лагідний, крилатий  ,

Слова дохідливі й прості.

Ти наша мова калинова,

Свята, як віра і життя

Співуча, легка й барвінкова,

Наш символ права й майбуття.

Ти всюди: в правді і в надії,

Єднаєш завжди в долі нас.

Де ти говориш - там подія,

І торжество і дружби час.

З нагоди 65 – річчя

З дня народження

М.Л. Кропивницького

У Катеринівці квітчастій,

Малий Марко кмітливий ріс.

Уже тоді жар – птицю щастя,

В душі своїй він людям ніс.

І на майдані коло церкви,

В святому колі божества.

Святив свої надії – верби,

Як плин життя і торжества.

Став корифеєм всевідомим,

Через роки, через віка та забуття.

Марко Лукич пройшов свідомо.

Заради правди і буття.

Театрів ролі плинуть часом,

Другі актори грають їх.

Але Марко Лукич парнасом,

Завжди навкруг, завжди між них.

Тепер і ми, його нащадки,

Тримаєм пальму земляка.

Святе ім’я від  його ганку,

Несем в народ і у віка.

Хілівнюк Лідія Трифонівна

Познайомилась зі світом в 1939 році літнього дня 25 червня в селі Арбузинка  на Миколаївщині, в сім'ї матері – селянки ( батько не повернувся з війни ). Закінчила середню освіту. Має трьох синів. Поезією зацікавилась з часу шкільного навчання, а вишивкою ще раніше. В даний час пенсійний  вік Лідії Трифонівни, мов віночком сплетений на поезії і вишивці.

Земле моя

Вогонь  чаклує іменем любові,

Вода лікує іменем добра

Зібратись людям світу на розмову

Я, думаю, давно прийшла пора.

Вік двадцять перший вже  іде Землею,

Вік злету духа до осяйних вершин,

Як людям вибачатись перед Нею

Від всього серця,  хто і чим грішив?

Краяли клаптями і у майбутнє вірили,

Труїли так, що не росте трава

Пробач, Земля!  До  каяття ми визріли,

І ще б збагнули - ти ж таки Жива!

Злітає пісня, в небо іскропадом

Бджолиним роєм  над землею – Небо

Солодкий біль невимощеним градом

Примушують пильніше глянуть в себе.

Довічне кохання

Так, як час народжує хвилина,

Як весна народжує тепло,

Так, як любить матінка дитину,

Так ми любим ріднеє село.

Ці хати, немов разок намиста

На північ з півдня пролягли.

Линемо на свято урочисте

Із країв далеких, де  були.

Верби віти миють понад ставом

Височать тополі понад шлях,

Квітують квіти в зоряній заграві,

Жайвір розспівався у полях.

Знову вабить материнська хата.

Двір прикрасить осінь і зима

Є на світі різних сіл багато.

Та для серця – кращого нема.

Ой село, ти зоре моя рання!

Твій кришталь до спраглих вуст кладу

Хочу спити я твого кохання

Тільки слів,достойних, не знайду.

Я тебе кохаю, рідний краю,

Ці озера, ріки і ліси

І ніде я кращого не знаю,

Тут блакить чарівної краси.

В твоїх гаях, в вечірньому серпанку,

Спів солов’я донині я ловлю.

Твоїх ночей пізнала колисанку,-

Тому тебе довічно я люблю.

Родинне світло

Татусеньку, наш постарів кленок,

Кора шорстка немов твої долоні,

Хай не змовкає лагідне « Синок»,

Нехай дзвенить щасливе слово « Доні»

О, Боже мій, як швидко мчать роки,

Мов полустанки, зустрічі й розлуки.

Ми думали, ще молоді батьки,

А в них вже народилися правнуки.

Свою сльозу й непослух нам простіть

І не коріть мовчанням чи словами...

Іще світіть, ріднесенькі, світіть!

У світі теплому так затишно нам з Вами.

Матусенько, ми прагнем ласки знов:

Серденько Ваше – зоряне горіння.

Як дешево цінили ми любов…

Як дорого  платили за прозріння…

Розсипані, мов зерна по землі, -

Нас кличе вогник батьківської хати.

Дай, Боже нам іще багато літ

До твого світла Мамо, прилітати.

Прилинь матусю

Хороша, мила, люба, золота…

Шукаєм ми найкращі ці слова.

А я б хотіла ще й  такі сказати:

« Устань,Матусю, будь іще жива!

Прийди і простягни до мене руки,

Голівкою до мене прихились,

Дорослі стали вже твої правнуки

І не пустують в хаті, як колись.

В обіймах я твоїх не накупалась,

Твоїх цілунків ще не напилась,

Мені від тебе доленька дісталась,

Бо інша нам на світі не знайшлась.

Я слів тобі ще всіх не досказала,

І не віддала ніжності  й тепла.

Ще не дала того, що в тебе взяла,

А ти вже із життя  мого пішла

Туди, де сови часто тужно плачуть,

Де по ночам щебечуть солов’ї,

А в надвечір’ї чорним ворон кряче

І біль зринає в пам’яті моїй.

Тобі зібрала квітів  я багато

Ген. Березень іде уже селом…

Прилинь Душею до моєї хати

І пташкою постукай за вікном.

Крихтами хліба і духмяним соком

З цілющих трав я пташку пригощу

І в чисте небо синє і високе

В паріння вільне Душу відпущу.

…Вже ластівки додому повернулись,

Ромашки в палісаді зацвіли…»

Ти матінка моя не повернулась.

Туманом мої мрії відійшли..

А серця біль стискає всю наругу

Ковтаю тугу, як торішній сніг.

На цілім світі не знайти подругу,

Хто замінив би Материнський слід.

То ж, не завадьте помислом, ні словом,

Своєї не шкодуючи душі.

В найважчий час, щоденнім непокої

Своїх рідненьких завжди бережіть !!!

Дзудзело Микола Олексійович

До досконалої, поетичної творчості – торує Микола Олексйович стежину з юних літ. Тож не випадково з кожним прожитим роком відчував своїм серцем як мудра, життєва доля спрямовує його творчість до єдиної мети. Завжди бути перед шанувальниками поетичного слова чесним і відповідальним. Цим морально чистим критеріям не зраджував ніколи. З ними творив  на протязі багатьох років і, можливо, від цього народжувалася  поезія, яку дарує читачам.

Низенько вклонимось землі

Любив, люблю, як і завжди,

Своєї неньки мудрі очі

І ту стежину, що в сади

Щодня мене веде охоче.

Там у  хвилюючім теплі,

В обіймах мрій і благодаті

Вклонімось матінці-землі,

Землі родючій і багатій.

Щоб капля ніжного тепла,

Слова такі,що прагнуть дива

Втішали рід мого села –

Відверто, праведно, щасливо.

Бо ж ненька також безліч літ.

Під час лихої хуртовини

Оберігала ніжний цвіт,

Цвіт молодої яворини.

  

Для прийдешніх літ і майбуття

Ми з тобою, люба Україно,

Із чуттям родинного життя,

Зростимо красунечку калину

Для прийдешніх літ і майбуття.

Щоб весь світ пишавсь її красою,

І всі завжди дякували нам.

За шляхетність, що для нас з тобою

Зберегла трояндовий бальзам.

Щоб дзвенів наш голос, в день ласкавий,

І ми всі з тобою за столом –

Пригадали, як прийшла до слави

Наша воля із твоїм добром.

І як нині з того первоцвіту,

Родиться смачний, гарячий хліб,

І зігріває серце тепле літо

Наш вкраїнський роботящий рід.

Помолимося

Помолимося, сестронько за брата,

Щоб біль навік від нього відступив,

І нас с тобою обминула втрата,

Та юний ранок серце веселив.

Помолимося вдома чи в дорозі,

Помолимося за увесь свій рід.

Щоб рідна мама не ронила сльози

На спогади своїх бездомних літ.

Помолимося сестронько, з тобою,

Помолимося за своє життя,

Аби його святенністю святою

Бог охрестив на краще майбуття.

Помолися в хатньому куточку,

Помолимося, сестро, за людей…

Я за своїх знайомих, ти – за дочку.

Щоб їх добро горнуло до грудей.

Помолимося віддано до Бога,

І пошануєм Богом даний день,

Аби в усіх була – легка дорога

А в серці зріла красота пісень.

Помолимося за святе кохання

До ніг людських нахилимо чоло,

Щоб їх життя, мов тая зірка рання

Завжди ласкало – сяєвом село.

Куди спішу і що шукаю

Куди спішу, і що шукаю,

Нащо несу свій дивний щем

До тих троянд, що біля гаю

Гуляють юнки із дощем.

Чого в щоденному шуканні

Тобі вклоняюся щораз

Бо ж нині я завжди щорання

Знаходжу стежку до прикрас.

Нащо мені  щоночі сниться

Твій світ прозорий наче світ

І та тополя білолиця,

Яку зростив мій рідний дід.

Чого моя безмежна сила

Не хоче бавитись в теплі.

А підіймається на крила

Й летить у поле до ріллі.

Летить до божого світання

І вболіває за життя,

Життя невгасного кохання

І молодого майбуття.

Цвіте калина

Струнка, чарівна, молода калина

Цвіте щовесни в батьківськім саду

І мов вродлива всміхнена дівчина

Вкрашає – цвітом мамину судьбу.

Від цього в мами серце молодіє,

Зникає смуток в маминій душі.

Нова доба із сонечком радіє –

Коло ставка шепочуть комиші.

Роса блищить в квітучому розливі

Стоокий день вклоняється вербі.

Цвіте калина, люба і красива.,

Цвіте на радість маминій судьбі.

Уклін

Уклін тобі, моя Вкраїно,

За дружнє братсво на Землі,

За новий день, яким дитина

Росте  й міцніє у теплі.

Уклін  задумливим хатинам

І тим співучим соловям,

Що серед простору Вкраїни

Пісні співають трударям

Уклін колодязям і Богу

За склянку смачної води,

Яка бадьорить у дорозі

Під час спекотної доби.

Уклін до батьківської долі

Його набитих синяків,

Уклін садам, які у полі

Свій плід дарують нам усім.

Уклін вам,  мої любі друзі,

За ваше праведне  буття,

За те, що я не був байдужим

До  свого тяжкого життя.

Ткаченко Надія Миколаївна

 

Народилась в січні 1949 року  в Костянтинівці на Миколаївщині,   в сім’ї шеф-кухаря Кірєєва  Миколи Опанасовича. Саме від батька перейшов   до донечки дар віршування.  І Надія Миколаївна в повному об’ємі успадкувала  від батька   ці риси його характеру. В 1966 році закінчила з золотою  медаллю Арбузинську СШ №2, потім Київський торгівельно-економічний інститут.

З 12 років друкується в різноманітних ЗМІ, виступає перед підростаючим поколінням.

Наше ім’я – українці

Сьогодні свято в Україні.

Сьогодні чистий, світлий день.

Ти запитай: “Що краще нині

Співати нам дзвінких пісень,

Чи, може, взявшись всім за руки,

По колу у танок піти?”

Геть всі страждання, злидні муки,

Відмести, йдучи до мети.

Вставай з колін моя рідненька,

Вкраїна любая моя!

Ти ж нам з дитинства рідна ненька,

Ми незалежная сім’я.

З тобою, рідна Україно,

Готові до кінця стоять,

Як матінка за свого сина,

Готові ми життя віддать.

За ті лани широкополі,

За рідний гай, річки, моря,

І за тополеньку, що в полі –

Люблю тебе безмежно я .

Нікому не дозволим нині

Назад з дороги повертать,

А йти вперед, як до святині,

Й ведучи інших – не мовчать.

Разом збудуємо прекрасну

Ми Україноньку свою,

Багату щастям, цвітом рясну:

Хай буде добре, як в раю!

Хай наші ниви колосяться,

І золоті хліба стоять,

Та мрії, що як сни насняться,

Почнемо у життя втілять.

Ми – сильні, вільні і здорові,

Ми – нація, одна сім’я,

Ми українці – все в цім слові,

І гордо носим це ім’я!

Повернення на україну

Тобі низесенько вклоняюсь

Вкраїна любая, ясна,

Тебе люблю, тобой пишаюсь

І, як завжди, я посміхаюсь:

Моє ти сонце і весна,

І радість ти моя крилата,

Моя надія на життя.

З тобою разом я завзята,

Іду вперед, де рута м’ята –

Назад не буде вороття!

Де світанкові чисті роси –

П’ю насолоду ту п’янку,

І жовті стиглії покоси

Вплітаю думами у коси,

І згадую весну дзвінку.

Низенько в пояс поклонюся,

Хай мир не згасне на землі!

І рідний край, як та матуся

Нас зустріча: “Я повернувся…

Летіть додому журавлі!”

Ода українській мові

Українська мова – пісня колискова,

Як барвінок в’ється, плаче і сміється.

У лиху годину, у тяжку хвилину –

Серце зігріває, душу наповняє.

Задзвенить струною срібно-чарівною,

Ллється вдаль рікою ранньою весною.

Як квітка тендітна, лагідна, привітна

Плекає надію – заповітну мрію.

У думках чарує – летить і вирує,

Мова загадкова. Ніжна. Смерекова.

Скрипкою заграє – душу звеселяє.

Дзвенить із віконця, ніби промінь сонця.

***

Кришталево чистая, як гірська вода,

Лагідна, барвистая — завжди молода.

Причарує ніжно, вмиє нас росою,

Мова українська  - ми завжди з тобою.

Молитва матері

Таке чудове мирне небо.

Блакитне, ніжно-голубе.

І ясне сонечко, як треба,

зігріє променем тебе.

І сміх дитячий, ніби пісня,

лунає звідусіль, зове

У те щасливеє дитинство,

але уже зовсім нове.

Як беззахисна ніжна квітка

зростають дітки – тут і там

І мати - ніжная лебідка,

у Бога просить миру нам.

І умиває кожен ранок

росою божою в руках,

Зійшовши на весняний ганок

з молитвою в своїх устах.

Дай, Боже, діткам    не пізнати

жахів війни, розруху, страх,

Коли кричить і плаче мати

з дитятком мертвим на руках!

Не треба громів і розкатів.

Не треба жахів і вогню.

Хай буде мир на всій планеті

й надія в завтрашньому дню.

Петренко Олександр Вікторович 

Народився 7 липня 1940 року в селі Арбузинка, тоді ще Одеської області, в сімї службовців. Служив у Військово-морському флоті. Закінчив Львівську спеціальну школу підготовки командного складу та Одеський державний університет ім. Т.Г.Шевченка. За фахом юрист. Більшу частину свого життя присвятив служінню закону та правопорядку. Писати вірші почав ще в юнацтві. Друкувався у  різних виданнях. Основна тема творчості — реалістичні малюнки дійсності та краса рідного краю.

Осінь

Сумна пора!  - Понура, запашна.

Над селищем звиса прозора просинь.

Люб’язна, різнобарвна і хмільна

По Арбузинці рухається осінь.

Вона у вальсі плавнім по дворам,

Мов наречена, збуджено кружляє,

Плоди рум’янить, овочі збира,

Холодними дощами поливає.

Не описать мені її краси,

Не передать свого зачарування,

Коли пістріють стомлені ліси,

Коли в природі – спокій і вгасання.

Все змінюється прямо на очах.

Пливе вгорі срібляста павутинка,

Змішала фарби осінь у садах

І в позолоту вбрала Арбузинку.

Запахли сіна свіжого стоги,

Вогнем трояндним захід догорає.

І спорожніли річки береги

І. наче зорі, листя опадає.

Ще чутно з поля гуркіт тракторів,

Ще кольору ожина не міняє,

А ескадрилья сірих журавлів

На чужину із сумом відлітає.

Останній тайм свій осінь дограє

І після себе все спішить прибрати,

Щоб незабаром золото своє

Скупій зимі на срібло поміняти.

Я йду неспішно в свій строкатий сад,

Там у траві на скрипці коник грає,

Шпаківні безголосими висять,

Пахучий хміль на тині підсихає.

На небосхилі – хмари чепурні,

З пониззя річки плине прохолода.

І так журливо, холодно мені,

Немов з душею злилася природа.

Розкішні айстри в’януть в квітнику,

Втрачає осінь райдужну пишноту.

В моїй журбі – ворота на замку,

В моїй печалі – ні моста, ні броду.

Пройдуть, мов сон, журноголосі дні,

Настане час самотнього безстрастя,

Та не вернуть ніколи вже мені

П’янких хвилин загубленого щастя.

Турботно серцю в пору цю сумну,

Та все ж, коли я осінь зустрічаю,

Люблю її не менше, ніж весну,

І разом з нею смуток розділяю.

Сліди

Давно зимові хуги відшуміли,

Покрились цвітом парки і сади.

Я йду по стежці впевнено і сміло,

І всюди наші пізнаю сліди.

Ось тут пройшла ти вперше біля хати,

Неначе струмом вразивши мене,

А тут на курси медсестер навчатись

Спішила ти в те літо чарівне.

Ось тут стояла в довгому мовчанні,

Ось тут з тобою разом я бував,

А тут щасливий з радості кохання

Я вперш в житті тебе поцілував.

14 ЖОВТНЯ 2010 р.

Жовтневі дні то теплі, то холодні,

Ніхто не знає, що на нас чекає.

Ще вчора був мороз, а вже сьогодні

Навколо літо бабине гуляє.

Останнє листя падає на плечі,

Тремтять сережки на гілках ліщини

І тішить зір мій серед порожнечі

Яскравий пурпур китиць горобини.

А Благовіст не хоче замовкати

І лине дзвін малиновий до хати.

Спішать до церкви вдови і дівчата

Щоб під покров Марії Діви стати.

Янтарна осінь селищем блукає,

Плете в повітрі срібну павутину.

В цей день Покрова щедро покриває

Теплом оселю та добром  людину

Кругом жовтіють шовковисті трави,

На клумбах  в’януть різнобарвні квіти

І в наші душі жовтень золотавий

Вливає спокій бабиного літа

Коли я йшов, вертаючись додому,

На жениху мій погляд зупинився,

Бо, як і він, шістнадцять років тому

В цей день мій син молодший одружився.

З тих пір, змінивши думку принципову,

З відкритим серцем, щиро і завзято

Я відзначаю Пресвяту Покрову,

Як саме світле і спокійне свято.

Юдов Василь Михайлович 

Народився в 1965 році в Братському районі Миколаївської області. Після школи закінчив Харківське художнє училище. Факультет живопису. Перші твори почав друкувати в 1985 році. Свої твори друкував у місцевій, регіональній та всеукраїнській пресі.

Моя батьківщина

Я сонцю радію, що гріє дороги.

Сміється веселка рясна дощова.

В росі по коліна змочилися ноги.

Це я повертаюсь до свого села.

Носило по світу, як пух від тополі.

Прижитись в чужинах  душа не змогла.

І знов до безумства я дякую долі

За те, що додому мене привела.

Міста і містечка, багатії села,

Порти і вокзали, авто, літаки,

Ніщо не змарнує у серці оселі,

Закутої в запах вишень й колосків.

Торкаюсь рукою живої краплини,

Яка на околиці з яблук стіка:

Сльоза материнська своєї дитини

Діждалась нарешті, солодка й гірка.

Стрічають кургани омиті і свіжі,

Епохи над ними снують як орли.

Обрієм рідного степу колишуть

Духи дідів в сивині ковили.

Моя батьківщина, якою б ціною,

Замурзаним плачем мене не продай.

Конати, воскресати  будемо  з тобою,

Моя батьківщина, мій батьківський край.

Пісня степу

Життя біжить без компасу,

Природними законами.

Роки летять і зіронька

Залишить небеса.

Та там у небі  вічному

Зірки летять мільйонами.

Мільйонами і падають

Під ноги, як роса.

У цьому світі дихати,

Кохать і ненавидіти,

Сміятися і плакати

Одну коротку мить,

Аби злетіть під зорями

Туманом, або піснею

І до безумства вічності

На крилах полетіть.

Між берегами ситими,

Між скелями та плитами

Бурлить, шумить порогами

Південна річка Буг.

І вітер степу бавиться

Деревами і квітами.

І килим з трав і колосу

Покрив поля і луг.

Діди-кургани зросяться

Ранковими іскринами,

Плететься сонця золото

У ковили косу.

Його проміння носиться

Вогненними перлинами

За обрій засіваючи

Нелякану красу.

Хто не блукав тут з молоду

Країни степу дикого,

Тікаючи, ховаючись

Від долі і біди.

Або лягав під хмарами

До спокою великого,

Або скрапав кровиною

До бузької води.

Птахи літають парами

Над пагорбами кволими,

Що вічністю зморилися

У степових віках.

Дороги степу дальнії

Їх вольності незнавані

Гукають блудних верстників

Губитися в степах.

Що жде кого у Києві?

Базарні будні клопоти,

Стогнання серця стомлене

Серед чужих пісень?

А може варто босими,

З розпатланими косами

Задихатися зорями...

З кургану, що над річкою,

Стрічати вічний день!

Всі ми гості

Всі ми гості на синій планеті,

Що летить крізь безодню в світи,

Із минулим у вічному леті

До майбутнього Неба летить.

Всі ми гості у білому світі,

Котрий сонечком нас залива,

Очі наші любовю зігріті,

Як сліпцям, кожну мить розкрива.

Всі ми гості у кожному домі.

Час прийде, спорожніють столи.

Скажем тихо причини вагомі

І підем, як сюди і прийшли.

Не сумуй, моя зоренько, люба,

Світ прекрасний, там щоб не було!

Підставляй світу нашому губи,

Наше сонце іще не зайшло.

Груша і образ

Біля річки церква, біля церкви груша.

Триста років груші, а іще жива.

Вітер грушу сушить, час коріння душить,

А весняна річка грушу полива.

Мимо груші літо десь за обрій тане,

Як кульбаби білі плинуть зірочки.

Пам’ятає  груша ляхів і османів

І козачі вольні степові полки.

Біля груші панство продавало в рабство

У тяжку неволю душі кріпаків.

Біля церкви прапор піднімався красний,

Випраний у крові наших мужиків.

В грушу кулі клались з кулемета німця.

І осколки бились, від радянських мін.

А вона зосталась жити на одинці,

Щоби дочекатись змін і перемін.

Дочекалась волі, хоч пеклась і терпла,

Дочекалась дихать рідною весной.

Та якийсь нахабник з виборчого пекла

Пригвоздив на груші фотообраз "свой"…

Катриченко Наталія

 Катриченко Наталія Олександрівна народилася 16 лютого 1981 р. в с. Сергіївка Березнегуватського р- ну  Миколаївської області, українка.

З 1987 по 1998 рік навчалася у  Сергіївській середній школі, де одержала атестат про середню освіту . У липні 1998  р. вступила до Миколаївського  державного аграрного університету, який  закінчила, здобувши вищу економічну освіту. 

Одружена, разом з чоловіком Катриченко Сергієм Вікторовичем виховує двох доньок. Проживає в смт. Арбузинка.

З 2002 р. працює бухгалтером Арбузинського професійного аграрного ліцею.

Вірші, присвячені О.Закерничному:

          *** 

Сумними птахами злітались,
В моїй гніздились голові,
Вони так боляче писались – Вірші,
 присвячені тобі.
Вогнем безжалісно горіли,
Слізьми стікали на папір,Вони так глибоко боліли –Вірші, присвячені тобі.Писалися... А що змінилось?Безвихідь? Спогади сумні?...Тебе - нема, вони - лишились,Вірші, присвячені тобі...І цю сторінку не закрити,Роки ідуть, минають дні,І тихий спогад буде житиВ віршах, присвячених тобі...

              *** Ми сильні духом, сповнені надійЄдиної Країни вірні діти!Хай усвідомлять всі, хто ще не зрозумів
- Ми Батьківщину не дозволимо кроїти!Чи буде тяжко нам, чи буде гірко,Та разом ми зуміємо встояти!Бо Україна - то наша домівка Її ми не дозволим руйнувати.І доки червоніють в полі маки,А венами бурлить козацька кров –Ми Україну будем захищати,А наша сила - Єдність і Любов!   *** Тихше, пташино, притихни на мить!
Хай твій голосок відпочине.Бачиш - в оселі тій свічка горить, Там мати оплакує сина.Вінок у кімнаті і з дерева хрест –
Крається мамине серце.Пішов захищати свободу і честь,
Змінивши кросівки на «берці»Плаче невтішна, тисячі літ
Сріблом припудрили скроні.Сина пустила в тривожний політ – Мертвим вернувся додому.Очі примружте, нестримані зорі,Не варто так ясно світити!Немає на світі страшнішого горя,Як своє дитя хоронити.Ніщо не змінити - плач чи молись –
І хочеться тільки одного:Стежкою тою, що тягнеться ввись,
Іти разом з сином до Бога.Смиренно ступити до Господа в храм
І хай він розкаже: Завіщо?Єдиного сина у неї забрав,Її не доспівану пісню...Замри, вітерець, не колиш ковилу,Не пий її вранішню вроду.Глянь: проводжає дитину свою
Мати - в останню дорогу...Оберти зробить блаженна Земля –
Загояться зранені груди –
І буде весна, і буде життя,А сина у мами - не буде...        ***20.05.2015рік... День похорону...  Хто б там що не казав, а війна - забирає найкращих,
Найдорожчих і рідних, близьких і знайомих людей.
Хто б там як не втішав, та на серці - все важче і важчеІ не стримати сліз, що рікою течуть із очей.Твоє серце - безмежне, могло умістити півсвіту,Ти відверто хотів на плечах своїх втримати мир
Двадцять шоста весна, з ароматом бузкового цвіту, Обірвала життя, зупинивши надій твоїх вир...Спи спокійно, герою! Хай твій сон не турбує Ані гул канонад, ані залпи гармат.Вічна слава тобі! Україна сумує!Бо пішов із життя її кращий солдат.       ***
16.05.2016 ... Рік після твоєї загибелі.
  Минає рік... А все - неначе вчора...Так само чути аромат бузку...Ми цвіт його кидали на дорогу,Коли селом несли твою труну.І люди йшли. В очах безмежна жалістьДавила скроні, плутала думки
І ми відчули, що війна - реальність.
Вона тебе забрала назавжди...
Не віриться... Сльоза стікає серцем,Глибокий смуток і пекучий біль
Життя біжить в своїм шаленім герці,Та в ньому вже не чути голос твій...Дощі твою могилу поливають,І нашому жалю немає меж...То правда, що герої не вмираютьІ ти у наших спогадах живеш...      ***
Здрастуй, матусю. А ти все чекаєш...Вдивляєшся в темінь доріг.У Бога для сина здоров’я благаєш,А син твій від кулі поліг.Забракло повітря, я втратив свідомістьІз рваного тіла тікала душа..Напевно, це доля. Або - випадковість. Загинув я, мамо... Мене вже нема...
Вранішня тиша, лиш чути годинник.
Знаєш, я поряд стою
З небес відпустили на кілька хвилинокСказати тобі, що люблю.Я не вернуся... Пробач мені, мамо.
Відчуй, зрозумій і змирись.Піди у неділю до Божого храмуЗа мій упокій помолись.Вимоли спокою грішній душі
Колись ми зустрінемось, знаю,Бо той хто пекло відчув на землі –
Відразу прямує до раю.Життя мав щасливе та тільки коротке.
Воно промайнуло дощем необачним
Немає ім’я на моєму надгробку
Лиш номер в реєстрі...Чотиризначний...    ***Згадай його... Красивого, живого,
Такого як у пам’яті лишивсь,Скажи про нього тепле, щире слово,За упокій у церкві помолись.Хай спогад тихим смутком обізветься,
Торкнувшись потаємних струн душі...
Згадай його не пам’яттю, а серцем
І щирою сльозою на щоці.Згадай, коли зажевріє світання
Й полинуть в мирне небо журавлі, Вшануй його хвилиною мовчання І полум’ям гарячої свічі.Герою слава! Добра, вічна слава!Його ім’я не кане в забуття,Бо забувати ми не маєм права,Що він за нас віддав своє життя