Біля витоків

Слово до гостя.
Арбузинщина – рідна, священна земля наших дідів і прадідів. Тут ми народилися, тут вперше побачили сліпучу синь неба і простори зелених ланів.
Рідний край починається для нас не тільки з батьківського порога, з маминої пісні. Все починається з прадавніх коренів нашого роду, історії краю. І як важливо сьогодні не розгубити, а зберегти і донести до майбутніх поколінь прадавні традиції, обряди, культуру, мову, все, що зветься рідним краєм.

Пропонуємо вашій увазі матеріали по історії Арбузинщини, які зібрала та підготувала наша землячка, вчитель історії Арбузинської ЗОШ №2 ім. Т.Г. Шевченка                        Наталія Володимирівна Терлецька.


Розділ І.              Заселення та освоєння земель краю в давнину.

                                                                                              Немає кращої землі,
                                                                                               ніж та, що зветься
                                                                                                  рідним краєм

В цьому розділі Ви, шановний гостю, знайдете відомості про первинне заселення земель нашого краю, різні варіанти пояснення сучасної назви селища.

Історія рідного краю, якою неповторною і самобутньою вона не була б, повторює окремі періоди, закономірні процеси загальноукраїнського характеру. Додаржавний період становлення життя в рідному краї пов’язаний з прийнятою періодизацією: кам’яний вік (палеоліт, мезоліт, неоліт ), енеоліт, бронзовий вік, залізний вік.
Історіографи стверджують наявність життя на території півдня України в найдавніші часи. Є тому вагомі докази: археологічні дослідження, проведені загоном Миколаївської експедиції Інституту археології АН України, які тривали майже двадцять років. Біля сіл Костянтинівка, Бузьке, Семенівка знайдено залишки поселень епохи мезоліту, декілька поселень неоліту, епохи міді та бронзи. На одному з поселень пізньої бронзи розкопані 10 багатокамерних будівель, окремі приміщення, наземні і заглиблені, майстерня по обробітку шкіри. Розкопками біля с. Бузьке охоплено 3 тис. кв. метрів. На поселенні зафіксовані ділянки (квартали), відокремлені від інших приміщень вуличками чи переходами. Основу будівельних комплексів складає одне велике приміщення, площею понад 30 кв. метрів. Основа стін приміщень викладена з плит, переважає техніка іррегулярної постелистої кладки, висотою до 1 – 1.3 м., рідше – більше. Виділяються приміщення житлового, господарського та виробничого призначення. Особливої уваги заслуговують на поселенні  спеціалізовані ділянки:
1. Бронзоливарна майстерня, де виявлено два вогнища, наковальня, набір кам’яної зброї, ливарні форми, склад бронзових виробів, підготовлених для переплавки.
2. Шкіряна майстерня, де знайдено проколки, шило, пряслице, праска, розминач для шкіри.
3. Кам’янообробна майстерня з сокирами, абразивом, турантами та інше.
Археологи відмічають концентрацію виробничих знарядь в приміщеннях. Глиняний посуд має різне функціональне призначення: кухонний (горщики, жаровні, банки), столовий (кубки, дворучні вази, черпаки, миски, кружки), тара (підноси, корчаги). Кам’яні знаряддя мають різну форму – прямокутну, овальну, круглу – виготовлені з місцевих порід. Частина знарядь пов’язана з обробітком зерна (зернотерки, розтиральники), металу, шкіри та виробів з неї. З огляду на те, які знаряддя сконцентровані в приміщенні, можна робити висновки про спеціалізацію майстерні. Особливий інтерес мають ливарні форми для відливки шпильок, заколок, ножів, вильчастої зброї, кинжалів, списів, серпів. Вперше для пам’яток сабатинівської культури Північного Причорномор’я, знайдена група ливарних форм, виготовлених не з традиційного матеріалу – тальку, а з мергелю. Знайдені також кістяні лопаточки, проколки, лощила, розминачі для шкіряних ременів, гральні кості. Концентрація знарядь праці, аналіз його функціонального призначення свідчать про існування на поселенні спеціалізованих комплексів, що є характерним і для інших пам’яток цього періоду  Гранітно-Степового Побужжя – Ташлик І, Кременчуг, Виноградний Сад.
Досліджено захоронення ранньої бронзи, а також поховання VІІ ст до н.е. з набором стріл. На околиці Семенівки знайдено римські монети, які відносяться до І ст. Якщо в нижній течії річки місця поселень нині затоплені Дніпро-Бузьким лиманом, то у верхній частині поселення епохи неоліту збереглися добре. Одне таке поселення, досліджене і вивчене археологами,   знаходиться на території Арбузинського району в урочищі Пугач.
На рівні найдавнішого прошарку було знайдено велику кількість уламків каменю – круглі шкребачки, ножі, зроблені з вузьких пластин. Характерні для епохи неоліту знаряддя праці з каменю, відшліфовані майже до дзеркального блиcку. Люди, що жили  в поселенні, вміли виготовляти глиняний посуд. Його уламки також знайдені в прошарку давнього поселення. Разом з уламками кременю і кісток вони утворили так званий культурний прошарок поселення. Культурний прошарок є характерною частиною всіх давніх поселень. На поселенні Пугач ІІ культурний прошарок був відкритий на площі майже 1000 кв.м і тепер можна з упевненістю сказати, що на цій ділянці знаходились два невеликі житла, декілька прибудов і навіс. Про це свідчать залишки вогнищ. Всі будівлі, ймовірно, були зроблені з дерева, лише одна по периметру була обкладена невеликими кам’яними плитами. Цікаво, що на місці жилих приміщень була чиста поверхня, тобто, в будинку слідкували за чистотою. Їжа готувалась в іншому місці на вогнищі. Навколо вогнищ зосереджено найбільшу кількість знарядь праці, шматки кераміки, кісток. Біля двох вогнищ були знайдені уламки двох горщиків, прикрашених орнаментом у вигляді прокреслених ліній і виколювань, характерних для неолітичних культур: буго-дністровської та лінійно-стрічкової кераміки. Горщики мають характерну яйцевидну форму і гостре дно. Ставились вони між каменями вогнища, тому, що печі з пласким дном ще не було. Поверхня горщика чорна, покрита кіптявою і уламок на зламі також чорний, глиняне тісто з великим домішком трави і подрібнених ракушок. Після обпалювання такий горщик ставав пористим і легким. Іноді в глиняне тісто додавали подрібнений графіт.
Жителі цього поселення займались мисливством, рибальством. Про це свідчать залишки знайдених кісток диких тварин: кабана, козулі, бобра, зайця та ін., а також риб – сома, осетра. Свідченням того, що в цей час на чудових (лісонамулових) грунтах прирічкових долин зароджується землеробство є мотика, виготовлена з рогу. Одна така мотика знайдена вище поселення на острові, розташованому навпроти с. Костянтинівка.
Наступною епохою заселення і освоєння земель нашого краю є поширення трипільської культури. Дослідження поселень цього періоду не проводились, лише здійснювались незначні шурфування і збір підйомного матеріалу. Отримані результати дають можливість віднести деякі поселення до періоду трипільської культури. Під час розкопок  поселення Пугач в трипільському горизонті знайдено глиняну статуетку жіночого божества  у вигляді оголеної жінки з підкресленими ознаками статі. Голова та обличчя зображені схематично, а руки невеликими виступами. До глини, з якої виготовлено статуетку, додавались зерно і борошно. Такі статуетки є характерними для трипільської культури з її матріархатом.
На початку ІІІ тис. до н.е. в господарстві трипільських племен відбуваються значні зміни. Головне місце займає скотарство. Появляються перші контакти з кочовими племенами степів. Це впливає на культуру і побут трипільців. На посуді цього часу, як свідчать дослідження, відсутнє багате орнаментування.
До цього часу відноситься поселення Ташлик ІІ біля м. Южноукраїнськ, де досліджено наземне житло, в якому знайдено залишки вогнищ, декількох посудин.
На території нашого регіону поява заліза відноситься до другої половини ІІ тис. до н.е. .На поселенні Ташлик І біля м. Южноукраїнськ, яке відноситься до ХІV-ХІІІ ст. до н.е., знайдено залізне коване шило і велика кількість шматків залізної руди.
На берегах давнього Гіпаніса селилися в різні часи різні народи. В епоху великого переселення народів, яке розгорнулося в період залізної доби, одні народи витісняли інші, самі оселялись на їх землях, частина прийшлого населення, осівши, асимілювалась з місцевими жителями. Так, першими відомими народами  на території України були: кіммерійці, скіфи, сармати, які залишили по собі пам’ятки у вигляді курганів-захоронень.
У перші століття нашої ери територія нашого краю вже була заселена праслов’янами.   Є сенс припустити, що вони зупинялися на місцях поселень своїх попередників. Характерними особливостями цього періоду є помітне збільшення кількості населення краю, активний розвиток землеробства. За свідченням істориків VІ ст. Йордана та Прокопія Кесарійського, це були племена антів – попередників сучасних українців. В VІІ-Х ст. по лівому берегу Гіпаніса розселились ранньословянські племена уличів. В часи Київької Русі через територію нашого краю ймовірно проходили торгові шляхи, князі київські ходили в походи, купці заморські піднімались вгору по річці зі своїм крамом, але чітких відомостей про все це ми не знаходимо в історичній літературі. Для нинішніх і прийдешніх істориків залишається великий простір дослідницької роботи.
Серед істориків часто зустрічається думка, що землі нашого краю були так званим Диким полем, забуваючи, певно, що ця назва є   умовною. Навіть у той час, після розпаду Київської Русі та монголо-татарського поневолення, коли землі південної України спустошувалися татарськими набігами, життя в нашому краї не завмирало. Якщо землі Північно-Східної Русі потрапили під владу Золотої Орди більше, ніж на 240 років, то південні землі вдвічі менше.
Сталося це так: в 1362 р. Великий князь Литовський Ольгерд біля Синіх Вод розбив золотоординські війська, а його наступник Вітовт розширив кордони князівства до побережжя Чорного моря. Про поширення влади Литви на території нашого краю свідчать окремі власні найменування, що збереглися і тепер – Литовська балка, прізвища Литвиненко, Литвин, Литвинов та ін. В цей час через землі нашого краю проходили важливі торгові шляхи, а особливо “королівський шлях” з Поділля до Криму. Переправа через р.Південний Буг була біля сучасного м. Первомайськ. Вздовж лівого берега річки, в тому числі,через землі сучасної Арбузинщини, далі на південь, купці продовжували свій шлях. Те, що шлях проходив саме через землі нашого краю є результатом нескладних міркувань:
· річка – джерело прісної води;
· засновані литовцями міста Соколець, Вітовка, де стояли військові гарнізони, оберігали торгові шляхи від набігів татар.
Відомо, що перебуваючи у складі Литовської держави, українські землі розвивались вільно, зберігаючи власну самобутність і культуру. Литовська влада мало втручалась у справи українців. Але так було не довго. Із середини ХVст. ситуація різко змінюється. З утворенням Кримського ханства (1430-ті рр.), а особливо після того, як це ханство визнало васальну залежність від Туреччини (1478 р.) активізуються татарські набіги не лише на південь України, а й далі, на північ. На шляху татарських орд часто стояли населені пункти нашого краю. На кінець ХVст. Литва контролює лише землі між Кодимою та Синюхою. Тиким чином, землі нашого краю знаходяться на порубіжжі володінь Литви і Кримського ханства. За умовами Люблінської унії 1569 року землі Південно-Західного Причорномор’я перейшли під егіду Польщі. Кордон між Королівством Польським і Кримським ханством проходив по р. Кодима. Таким чином, на протязі ХVІ – першої половини ХVІІІ ст. територія сучасної Арбузинщини була заселена татарами  і контролювалась ногайською, кримською і турецькою адміністрацією (Очаківський ейялет). Різко скорочується чисельність населення краю. Татари, ведучи кочовий спосіб життя, власних поселень не засновували.
Нова і яскрава сторінка заселення території краю, його господарський розвиток пов’язані з виникненням козацтва. Козаки та селяни-втікачі, переважно з Правобережної України та частково з Московської держави знову засновували свої поселення вздовж річок та інших зручних місць (джерел, переправ). Козаки здебільшого засновували зимівники. Серед основних видів занять переважали скотарство, ремесла та промисли. Основне ж завдання козацтво вбачало в охороні південних українських земель від спустошливих набігів ординців. У часи Нової Січі (1734-1775 рр.) на території нашого краю знаходилась її Буго-Гардівська паланка з центром у Гарді на Південному Бузі в районі сіл Богданівка та Костянтинівка. Тут же знаходився і власне гард – спеціальні споруди для вилову риби, - котрий і дав назву урочищу та паланці. На території сучасної Костянтинівки в цей час була козацька сторожова залога, яка охороняла переправу в районі Богданівських порогів і була опорним прикордонним пунктом Війська запорізького в нашому краї. Паланка часто зазнавала нападів татар. Під час одного з них козацький пост було спалено, але невдовзі відновлено знову.
Детальніше зупинимось на історії дослідження Гарду, його місці для запорізького козацтва.  Початок археологічних досліджень Запорізького Гарду та його околиць поклала експедиція БоГЕСу під керівництвом Ф.Козубовського. Протягом 1931-1932 рр. вона дослідила місце військового табору і запорізький цвинтар, розташовані на захід від Гардового острова та на острові Кривому (тепер – Великий острів). Починаючи з 1979 року археологічні дослідження в районі  Гарду проводила Миколаївська експедиція під керівництвом О.Шапошникової. ЇЇ дослідниками було відкрито залишки колишнього с.Гардового ( з 1801р. воно стало називатися Богданівкою), підтверджено наявність козацьких матеріалів в урочищі Гард та на Великому острові.
Дослідження запорозького Гарду проводились паралельно з дослідженням первісних пам’яток. Окремі матеріали  періоду козацької доби були добуті з верхніх шарів поселень епохи неоліту та енеоліту. Водночас було відкрито нові пункти, добуто нові матеріали, що певною мірою розширюють історичні відомості про Запорозький Гард. Найбільший інтерес становлять розкопки на Гардовому острові та реконструкція на основі етнографічних матеріалів власне гарду – риболовних споруд. З добою Січі Запорозької пов’язується ряд топонімів поблизу Гарду. Зокрема, на південь від Гардового острова на лівому березі Південного Бугу, знаходиться невелика балка, що має назву Паланкова балка або Паланка. На плані де Боскета 1742 року в балці позначене місце знаходження основного військового табору. Власне тут БоГЕСівська експедиція дослідила рештки цього табору та запорозький цвинтар. На сьогодні балка повністю зруйнована гранітним кар’єром та засипана щебенем із штолень акумулюючої ГЕС. В 1985 році в західній частині балки, що була на той час ще не засипаною, виявлено культурний шар ХУІІІ ст. Фрагменти гончарної кераміки, вугілля та кісток тварин залягали в шарі чорнозему на глибині 0.35 – 0.45 м від поверхні
На схід від Паланкової балки лежить місце, яке пастухи й досі називають Базар. Топографічно це трохи похилий край плато – високого лівого берега, який прилягає до балки. Культурний шар тут не виявлено, але на поверхні зібрано невелику кількість гончарного посуду та рибальську ость на тризуби. Цей топонім міг виникнути лише в часи Запорозької Січі. Найближче село – Костянтинівка, засноване в кінці ХУІІІ ст., знаходиться в кількох кілометрах від урочища. Правда, в першій половині ХІХ ст. в Паланковій балці існував невеликий хутір Строцького, однак, зв’язувати з ним виникнення топоніма Базар нелогічно.
Кераміку ХУІІІ ст. було зібрано і на схилах Клепаної балки, що також знаходиться на лівому березі Південного Бугу навпроти Клепаного (Гардового) острова. На плані де Боскета на цьому місці позначені сторожеві пости. Острів Клепаний (в літературі він згадується ще під назвою Гардового) – це гранітний останець посеред річки, що частково занесений річковим піском, порослий деревами та чагарником, знаходиться в урочищі Гард. Цим островом завершується один з найбільших поргів на Південному Бузі. За переказами, тут росли столітні дуби, які були вирубані в 20 - 30-ті роки ХХст.
Як свідчать Д.Яворницький, А.Сокальський – відомі дослідники з історії козацтва – на острові знаходилась у ХУІІІ ст. запорозька похідна церква, яку після розгрому Січі перевезли в запорозький Орлик (тепер м. Первомайськ ). Церква та двоповерхові будинки на острові позначені на плані де Боскета. Про церкву на острові розповідали також місцеві рибалки. Однак у звіті БоГЕСівської експедиції висловлювався сумнів щодо можливості її розміщення на острові. Докладно про археологічні дослідження козацького Гарду розповідає один із учасників експедиції Микола Товкайло з Переяслав – Хмельницького. За його свідченнями, в 1985-1986 рр. в різних частинах острова були виявлені матеріали, що свідчать про заселення та господарську діяльність на ньому в часи Запорозької Січі. В шурфах, закладених в південній частині острова, на глибині 0.6 – 0.7 метра було виявлено культурний шар ХУІІ – ХУІІІ століть. Матеріали (уламки гончарної кераміки та велика кількість рибної луски, кісток) залягали в шарі гумусового супіску і перекривалися нашаруваннями річкового піску. В північній частині острова в одному із шурфів на захищеному від паводка підвищенні було виявлено залишки якоїсь споруди. Потужний шар ( 0.1 – 0.2 м) горілого дерева, а під ним обпаленої обмазки стін були перекриті нашаруванням гумусового супіску коричнуватого кольору. Тут же залягають фрагменти гончарної кераміки, скла, чисельні кістки риб та тварин. Обмазка двох видів: шматки просто обпаленої глини та міцні плитки  товщиною 2-3 сантиметри. Серед матеріалів знайдено також залізну підкову та крем’яний відщеп – деталь кресала.
Рештки ще однієї споруди були виявлені в північній частині острова на одному з високих каменів. У 1987 році тут були проведені стаціонарні розкопки, які дозволили виявити характер цієї будівлі. Це прямокутна в плані споруда, орієнтована за сторонами світу. Південна частина її розмита повністю і не збереглась. Довжина цілої північної стіни – 7.5 метра, розміри частково зруйнованих східної та західної стін – відповідно 6.0 та 3.7 метра. Чисельні фрагменти обмазки стін і каміння залягали в шарі сірого гумусового супіску на глибині 0.6 – 0.7 метра і були перекриті нашаруваннями білого та сірого піску алювіального походження. Шматки обмазки стін утворювали завали по периметру стін. Ширина цих завалів близько 1.0 метра, товщина – 0.15 метра. Обмазка, виготовлена з глини з домішками піску двох типів і міцні плитоподібні шматки, як правило, сірого кольору. З одного боку на обмазці паралельні відбитки очерету, прутів діаметром до двох сантиметрів та широких плах. З іншого боку поверхня вирівняна, загладжена, збережені сліди побілки.
Розміри – 9.0-11.0 х 4.0-8.0 сантиметрів; товщина – 1.0 – 2.5 сантиметра; плиткові шматки обмазки (товщина 0.5 – 1.0 см) виготовлені з домішками піску. Маса - більш пориста, поверхня коричневого кольору. На одному з боків також сліди побілки. Відбитків очерету немає. На підставі описаних решток стін будівлі можна реконструювати її як каркасну із стінами, що заповнювалися лозою та очеретом, обмазувалися з обох боків глиною. Подібні будівлі, характерні для лісостепової частини України, були поширені і в Степу. Такі хати називались турлучними. Між  стовпами, що утворювали каркас, набивалися вертикально кілки, які заплітались лозою чи перевеслами соломи, обмазувалися з обох боків глиною та білилися. Були й інші варіанти: до шул (стовпів) кріпилися горизонтальні жердини, до яких з обох боків прикріплялися вертикально поставлені снопики очерету; або -  шар очерету затискували горизонтальними жердинами. Жердини могли переплітатися лозою. Подібні житла були поширені й у ХУІІІ ст. Серед обмазки східної стіни будівлі, переважно з внутрішнього боку, і особливо у північно-східному кутку, зустрічалося багато уламків кахлів. Наявність кахляної печі свідчить про стаціонарний характер цієї споруди. Кахлі, прикрашені стилізованим рослинним орнаментом, можуть бути датовані кінцем ХУІІ – першою половиною ХУІІІ століття. Серед інших матеріалів знайдені фрагменти гончарної кераміки від кількох горщиків, що датуються ХУІІ – ХУІІІ ст. та фрагменти гутного скла. Було знайдено також уламок точильного бруска, вістря стріли та дві підківки від чобіт. Цей перелік знахідок з розкопок завершується невеликою колекцією кісток риб і тварин. Принциповим є призначення будівлі. Досліджена споруда розташована приблизно на тому місці, на якому де Боскетом позначена церква і зрозуміле бажання кожного дослідника бачити в ній церкву. Тим часом ні сам характер будівлі, ні інтер’єр, ні нечисельні, добуті при розкопках речі побуту, не дають  підстав стверджувати, що ця будівля служила церквою. Швидше вона була стаціонарним житлом, можливо, тих самих рибалок-гардівничих. Але вона підтверджує правильність плану де Боскета, правдивість доказів істориків і не заперечує свідчень місцевих жителів про існування на острові запорозької похідної церкви.
З покоління в покоління, з вуст у вуста передається на Арбузинщині легенда про славного козака запорозького на прізвисько Пугач. Історія, про яку піде мова далі, має історичне підгрунтя, адже саме тут, на р. Південний Буг, на о. Гард свого часу зберігалася казна і перебувала канцелярія Буго-Гардівської паланки. Тому і не дивно, що захищали козаки найцінніше, не шкодуючи життя свого. Перекази стверджують: одного разу татарський розвідувальний загін появився на березі мальовничого Південного Бугу. Виникла загроза втратити казну паланки та боєзапаси козаків. Але кмітливий і винахідливий козак Пугач швидко зметикував, як зарадити біді. Виїхавши наперед татарського загону, він став гарцювати на своєму коні, зваблюючи непроханих гостей на перегони. Татари вирішили, що козак стане їх непоганою здобиччю і швидко, не роздумуючи, кинулися навздогін. Вони не знали ні місцевості, ні безмірної козацької відданості. Що задумав козак? Він розумів, що не зможе встояти проти цілого загону. Тому, розігнавши свого коня, направив його над високий берег річки і в останню мить зупинив. Татари ж, не розуміючи маневру, захоплені переслідуванням, цього не зробили, тож багато їх зірвалося з високої скелі і загинуло на березі річки. Ті, що залишилися живими, розправилися з Пугачем, скинувши його зі скелі. З того часу скелю, що височіє над берегом річки неподалік Костянтинівки і досі місцеві жителі називають скелею Пугача, а новим поколінням передається розповідь про хороброго захисника. За багато років давня розповідь доповнилась іншими фактами, образами, іноді звучить дещо по іншому. Варіант легенди викладено місцевими поетами В.Кукурузою та І.Брашеваном:

Пугач

Османово войско коварно и жадно
Командует им сам грабитель-паша
Где войско проходит, пылают пожары
И гибнет народ от стрелы и ножа.
Захвачены земли от Южного Буга
От тяжкого ига разносится стон.
Паша ненасытен, он ходит по кругу
И тычет за Буг золочёным перстом.
Лишь тучи прикроют земные просторы
От мягкого света безмолвной луны –
Крадутся под тенью османы, как воры,
К чужому богатству соседней страны.
Здесь ветер волнует ковыльные степи
И пласт чёрнозёма не вспахан лежит.
Земля, как вдова, только стонет и терпит,
Ей только рожать бы, ей только бы жить.
У брега речного клубятся туманы,
Степные орлы в поднебесье парят
И денно и нощно на древних курганах
Посменно казачьи дозоры стоят.
А первый курган, что у берега Буга,
В системе дозора он служит ключом,
Доверен бесстрашному воину Пуге,
Которого турки зовут Пугачом.
У Пуги крепка, неподкупна дружина,
В бою не сломить и не взять на испуг:
Всё меньше охотников лёгкой наживы
Решаются тайно форсировать Буг.
Прослышали турки, что женится Пуга,
Что скоро сватов он к невесте пошлёт,
И срочно решили похитить подругу,
Надеясь, что воин за нею уйдёт.
Сыскался посулой паши ослеплённый,
Опутал верёвкою девичий стан.
И в ночь грозовую с невестою пленной
Пробрался иуда во вражеский стан.
Смеётся паша: - Награжу непременно,
Я очень довольный тобой, молодцом,
Осыпьте монетами (знает пусть цену),
Потом, отослать на галеры гребцом.
-         Поди не бывает в семье без урода
                                         Хотел ко мне в слуги,  на наши харчи?
Уж коль за посулы он девушку продал
Не будет надёжным вассалом паши!
-         За девицей красной следить неустанно.
В шелки дорогие её нарядить,
С охраной и лицами высшего сана
На берег реки на прогулку водить.
Как тёмная ночь ходит Пуга по скалам.
Тоскует казак, и не ест  и не спит.
Приметил: турецкий дозорным шакалом
За ним неусыпно, как ворон, следит.
Увидел любимую в царской одежде
И чувствует: плачет сердечко её.
Он чует, что там, окрылённый надеждой,
Паша, развлекаясь, блаженно поёт.
Он понял жестокую хитрость османа:
Коварные сети плетут за рекой.
-         Но как же, родная, из вражего стана
Мне выкрасть тебя, обручиться с тобой?
Заметила Марья: начальник охраны
Внимание всё устремил на неё.
То встанет он сбоку, то хмурится странно,
То в очи глядит укрощённой змеёй.
Сверкает алмазами эфес кинжала,
Конечно, поменьше паши настяжал он,
Но грабить мастак и паша – его брат.
Мария притворно глаза опускает,
Игриво платком прикрывая лицо.
Но истинной цели охранник не знает
И пялит на Марью глаза с хитрецой.
Чтоб тайно попасть полонянке в объятья,
Начальник охрану средь полночи снял
И, тихо смеясь над уснувшею ратью,
В девичий шатёр, словно  тать, зашагал.
Он обнял её, но она не вскочила.
Охранник в объятьях, как лист, задрожал.
Не понял он ласки нежданной причину
И вдруг напоролся на острый кинжал.
Был поднят паша, как подхваченный ветром
Недоброю вестью. На свиту свою
   Набросился страшным, озлобленным вепрем:
Вину искупите в кровавом бою!
Измученный  Пуга уснул на кургане,
Тревожною чёрною мглою укрыт,
Он слышит сквозь сон лошадиное ржанье,
Но ясные очи не может открыть.
Доносится издали голос любимой,
Зовёт его Марья, османов кляня,
Бежит она, кличет: - О, друг мой любимый,
Костром просигналь, да быстрей на коня!
Проснулся Григорий, а пот с него градом,
Заря загорается, близок рассвет.
Он видит: паша наступает с отрядом,
Разжечь бы костёр, да уж времени нет.
Кровавой росою земля окропилась.
Слетают турецкие головы с плеч.
Но сломлена буйная силушка-сила.
В руке тяжелеет карающий меч.
Все ближе и ближе, теснимый врагами,
Казак отступает к обрыву реки.
Спасения нет – он четырежды ранен.
И меч выпадает из слабой руки.
Покуда сражался с врагами Григорий,
Мария тайком на курган пробралась.
Дрожа от сознанья постигшего горя,
Сигнальный костёр разожгла, торопясь.
Как смерч, устремилась на турок дружина.
Казацких коней уж подковы звенят,
Но поздно… Григорий в речную пучину
С крутого обрыва направил коня.
Девичьему горю ни мер, ни предела:
От ран и утерянной первой любви
Красавица сникла и вмиг поседела.
За верность – поклон ей до самой земли.
Над полем сражения запахи гари,
Цветы небывалые тянутся в рост.
Их стебли седые, как волосы Марьи,
А цвет лепестков – смесь из крови и слёз.
Все склоны кургана они полонили,
«Бессмертники» – Марья цветы назвала,
А ветры их семя по всей Украине
Разносят и сеют, чтоб слава цвела,
Чтоб подвиг Григория не был забытым,
Решили на сходке друзья-казаки
В честь памяти Пугача высечь копыта
На серой скале посредине реки.
Цікавим є той факт, що в смт. Арбузинка і в навколишніх селах живуть і досі сім’ї Пугачів. І кожна з них вважає героя легенди своїм далеким родичем. А добре відомий і шанований в Арбузинці місцевий поет, ветеран Великої Вітчизняної війни, почесний житель Арбузинки І.О.Брашеван присвятив цій красивій легенді свій вірш “Скеля Пугача”.
ХVІІІ ст. було надзвичайно складним у долі всіх слов’янських народів. Що ж до українського населення, то вже в перші десятиліття повсюдно діяли загони гайдамаків – народних месників і повстанців. У наших краях центром гайдамацького руху майже до кінця століття стали Мигійські пороги. Тут була база повстанців. Навколо бази по річках, балках, в тому числі, на місці сучасних сіл Семенівка, Костянтинівка, Благодатне, Арбузинка селились сім’ї гайдамаків. Постійних жител вони не мали, жили в землянках-“попорах.” Займались традиційними в наших краях землеробством, скотарством, рибальством. Всі запаси зберігали в ямах-землянках. Худобу випасали в зарослях кущів, розорювали ділянки землі між чагарниками, щоб не привертати увагу сторонніх. З метою маскування, землянки піднімались над землею невисоко, з часом заростали травою і ставали непримітними для непосвячених. Селились сім’ї далеко одна від одної, щоб у разі нападу, було менше постраджалих. В 1760 році в межах турецьких володінь на Південному Бузі з гайдамаків та втікачів було сформоване козацьке військо у складі турецької армії. Через вісім років козаки, очолювані полковником Скаржинським, перейшли на службу до російського війська. За активну участь у воєнних діях під час російсько-турецької війни Скаржинський отримав у власність 6 тис. десятин землі та с. Трикрати, а козаки були розселені по селах Єлизаветградського та Олександрівського повітів, в тому числі і на території сучасної Арбузинки.       
Після ліквідації Запорозької Січі колишня Буго-Гардівська паланка та Лівобережжя Південного Бугу увійшли до складу Новоросійської губернії. В 1782 році царський уряд передав 720 десятин землі колишньої Буго-Гардівської паланки землевласнику Байдаку. В цей же рік в Арбузинку прибули казенні селяни з російських губерній. Приблизно в цей же час Арбузинка та навколишні землі були передані сенатом колоністам Дауенгауеру та Окснеру. Після приєднання до Росії в 1783 році Кримського ханства, тобто, з ліквідацією одного з головних вогнищ зовнішньої агресії, значно прискорилось заселення краю. У 1785 році з арнаутів і козаків було сформоване Бузьке козацьке військо у складі двох полків, що виконували роль прикордонної сторожі на Південному Бузі від Мертвоводу до гирла Інгулу. В цей же період в краї проходила масова колонізація. Російський уряд заохочує переїзд бажаючих як з країн Європи, так і з центральних губерній Росії. 22 березня 1764 року було затверджено “План про роздачу у Новоросійській губернії казенних земель до їх заселення”. Внаслідок цього на території сучасного Арбузинського району появляються російські поселення – сучасні села Благодатне та Новокрасне. В той же час збереглися і продовжували розвиватись поселення, засновані на місці колишніх козацьких зимівників, станів – села Воєводське, Семенівка, Костянтинівка.
Історія виникнення села Арбузинка сягає глибокої давнини. Пожвавлюється життя в Арбузинці з кінця ХVІІІ ст., але достеменно відомо,що на землях сучасної Арбузинки люди селились набагато раніше. Як уже згадувалось, тут свого часу оселились литовці, одночасно вздовж Південного Бугу селились молдавські племена будтакі (в тому числі було засноване с. Костянтинівка). В ХУ ст. частина будтаків переселилась з Костянтинівки на територію сучасної Арбузинки. Якщо литовці оселились у гирлі Литовської балки, то молдавани поселились від литовців на південь по р. Арбузинка. Тривалий час ця частина Арбузинки серед місцевих жителів називалась “Молдаванщина”. До литовців та молдаван приєднались і втікачі з Правобережної України та Росії. Так, по р. Арбузинка, в нопрямку до с. Садове поселились сім’ї Бойко та Козинець, в напрямку до с. Мар’янівка – сім’ї Козинець, Петрушенко та Кулик. По Козиній балці поселились Пишеніни, Майкові, Кнути, Пєркові. Останній перелік прізвищ вказує на їх російськомовне походження. На сьогоднішній день частина Арбузинки відома жителям села , як “Рязанщина”, що, можливо, вказує на походження її поселенців. По Осиковій балці розселились Матвієнки, М’ягкі та ін. Поселенцями були засновані хутори, якими ці сім’ї володіли до 1917 року.
До 80-х років ХХст. на території села зберігалися залишки будівель на місці впадання Козиної балки в р. Арбузинку між селом і “Рязанщиною”, нижче колишньої Сідневої греблі і біля Вергейкіної криниці.  В 1870 році на території сучасної Арбузинки, де тепер проходить вулиця Учительська була розселена частина Гаугзького козацтва. В 1782 році сюди ж були переселені кріпаки, відібрані в казну у Києві (Києво-Печерської лаври). Вони розселились на землях, де зараз проходить вулиця Шевченка. Поповнивши населення втікачами, яких ловили військові частини, уряд перевів село на статус військового поселення (грудень 1817 р.), закріпивши його за ІІ кавалерійським драгунським полком, розквартированим у Вознесенську, керував селом сільський староста, якого призначав командир полку, який повністю підпорядковувався йому, навіть у громадських справах. Фактичним господарем села був осавул – командир ескадрону. Життя військових поселенців було підпорядковане військовим потребам і регламентувалося військовим статутом. Вони зобов’язані були, крім основного  заняття, нести війсьву службу. Держава тим самим економила кошти на утримання війська. Навіть діти одинадцятирічного віку, несли постійну військову службу. Поєднання цивільної та військової служби не сприяло покращенню становища жителів села, та й армія не могла за рахунок військових поселень підвищити свою боєздатність, тому не дивно, що військові поселення в 1857 р. були ліквідовані. На кінець ХУІІІ ст. жодної школи, лікувального закладу не було. Лише в 1797 році було збудовано дерев’яну церкву.
Немає єдиної точки зору на походження сучасної назви села. Розглянемо декілька версій.
1. За переказами жителів, у козацьку добу жив у цьому краї козак на ймення Гарбуз. Звідси і село стали називати Гарбузинкою. Дійсно, до 50-х років ХХ ст . Арбузинка мала таку назву. За іншою редакцією цієї легенди, на  території сучасного селища в далекі часи був великий базар, на якому продавали гарбузи.
2. За іншою версією, якої притримувався наш земляк П.Й. Присніцький, один із перших записувачів історії нашого краю, назва селища має рослинне походження. В глибоку давнину річка, яка протікає нашим селищем була глибоководною з розмитими берегами. Біля самої води ріс очерет, далі, за очеретом – верби, осокори та багато бузини. Зарослі її були настільки густі, що влітку в спеку листя на гіллі засихало, вигоряло. На відстані здавалося, що бузина горіла. Тому річка отримала назву Гар-Бузина, тобто, горіла бузина. Від річки і поселення почали так називати. У записах Прсніцького є посилання на те, що в усіх церковних книгах про наше село записано так: військове поселення Гар-Бузина Бобринецького 2-го військово-поселенського округу, Херсонського військового поселення. Необхідно наголосити на тому, що в усіх церковних книгах точно таких записів бути не може, а лише в період з 1817 р. до 1857 р., адже військові поселення були запроваджені в ці роки (прим. автора). Як би там не було, але цієї версії дотримується більшість арбузян. З часом тире між словами Гар і Бузина зникло і село стали називати Гарбузинкою.
3. Заслуговує на увагу ще одна версія, не позбавлена вірогідності. Походження її базується на милозвучності української мови: Гард на Бузі, що теж могло трансформуватися в Гарбузинку.

4. А.П. Коваль в кн. “Знайомі незнайомці”, що вийшла друком у Київському видавництві “Либідь” 2001 року, пояснює походження назви нашого села дуже просто: від назви р. Гарбузинка, прив’язуючи її лише до українського слова “гарбуз” і розглядаючи різні варіанти походження назви овоча.  Але, як село, так і річка давно вже не Гарбузинка, а Арбузинка. Чому? Відповідь потрібно шукати в тому часі, коли відбулася така видозміна. Прагнення до перейменувань йшли не від місцевих жителів, а згори. Чи то немилозвучна назва для когось була, чи занадто національна, важко сказати. 

Розділ ІІ                                                           Арбузинка у вирі подій ХХ століття

ХХ століття в історії виділяється надзвичайно бурхливими подіями: дві світові війни, три революції, три голодомори, репресії. Свідки деяких подій живі і досі, але в їх душах зберігся страх за власне життя, життя близьких і рідних, тому більшість уникає відвертих розмов про минулі лихоліття. Відходять у вічність ті покоління, що пережили буремні часи минулого століття. Разом з ними ми втрачаємо і безцінні відомості нашої історії.
Відомо, що в роки першої російської революції буря гніву підняла на повстання і арбузинців. Доказом тому є свідчення про присутність у 1905 році в економії Пишеніна ескадрону козаків, які за вказівкою заможного селянства карали побиттям безземельних селян, що самозахоплювали землі. Причини такого явища сформувалися ще в минулому, ХІХ столітті. Земельна реформа, про яку йшлося в попередньому розділі, сприяла активному розшаруванню селян, тому вже на початок нового, ХХ століття, появилась велика кількість безземельних селян без будь-яких засобів до прожиття. Велика кількість сільськогосподарських робітників – батраків – змушена була займатись сезонними роботами. Появились ринки робочої сили, де можна було найняти будь-яку кількість робочих рук. Такі великі ринки були у Вознесенську, Голті (тепер Первомайськ) і навіть у великих селах. Тому й не дивно, що доведені до відчаю селяни вдавалися до радикальних дій. Психологія українського селянина, його менталітет є таким, що він волів вести злиденне життя, але на своїй землі, не уявляючи іншої можливості заробити на прожиток. Можливо це сприяло зросійщенню промислових центрів півдня України.
Прагнення до справедливого перерозподілу землі іноді приводили до рішучих дій не лише в Арбузинці, а й в навколишніх селах. Так, у Костянтинівці 1905 році селяни-бідняки Г.П. Блануца та П.М. Панченко створили підпільний гурток, встановили зв’язок з революціонерами Єлисаветграда, Вознесенська, Одеси, отримували звідти нелегальну літературу, листівки і розповсюджували серед односельчан. На першому, найбільш активному році, революції селянами була створена бойова дружина. Запалали маєтки поміщиків, нищився зібраний урожай, панська худоба. Наслідки таких дій добре відомі. Жодне селянське повстання в історії не перемогло. Цьому є об’єктивні причини, про які йде мова в будь-якому шкільному підручнику, тому немає сенсу зупинятися на них. Повстання було придушене, а його керівники – П.М. Панченко, Г.П. Блануца та його син Митрофан – страчені на майдані біля церкви. Решту дружинників було заарештовано й незабаром відправлено на каторжні роботи до Сибіру. Налякане розмахом революційної боротьби, самодержавство змушене було, оговтавшись, вдатися до реформ. Появились столипінські відруби і хутора. Ймовірно саме в цей час появились на території сучасного Арбузинського району хутора Хмарівка, Аркадіївка, Обухівка, Трудофандіївка. Та частина селян, кому вдалося важкою працею зібрати землі, купити реманент, вела міцне господарство. Дещо пізніше вони поплатяться за це не лише своїм майном, а іноді й життям. Більшість же селян залишалися, як і раніше, безземельними. Тому причини для нового невдоволення залишились.
З 1909 року до 1914 рік будувалась залізниця. На будівництво прибуло багато робітників з різних міст Росії, від яких селяни перейняли соціалістичні ідеї, були залучені до таємних гуртків.
Складається враження, що Росія розплачувалася ціною трьох революцій, трьох потрясінь, яких не знала жодна країна світу того часу, за всю попередню історію пограбувань і принижень підкорених народів. Як би там не було, але 7 років (сумарно) вирували революційні події, а між ними – перша світова війна. Безглузда, як і всі війни, виснажлива і не зрозуміла. На зміну світовій прийшла ще більш трагічна – громадянська.
Солдати, що поверталися з фронту, приносили не лише невдоволення, відчай, а й зброю. В січні 1918 року колишні солдати створили революційний комітет. Його очолив Петро Седін. При комітеті діяв збройний загін у складі 100 чоловік. До квітня 1918 року комітет вів перерозподіл землі. Навесні до Арбузинки підійшли німецькі військові частини. Седін із загоном приєдналися до революційної військової частини, очолюваної матросом-більшовиком А.В. Полупановим, що проходила через село.
В Арбузинку прибув каральний загін, який зібрав на площі все село. На жителів села було накладено контрибуцію в 36000 карбованців  золотом. “Бунтівників”  матроса Дикусара та Андрія Запорожця (Петрушенко) поклали на діжу та висікли 50 палицями. Контрибуцію повинні були сплатити за 24 години. Заможні землевласники тут же переклали її на бідноту. Для сплати контрибуції бідняків заставили продати навіть хатини. Так, були продані домівки Козинця Івана та Абрамич Юхима.
Про деякі події тих часів згадує Умрихін Олександр Володимирович, 1902 року народження, комсомолець 20-х років, бригадир однієї з перших в Україні Кавунівської МТС: “В 1918 році я збирав по селам і хуторам теперішнього Арбузинського району молоко для сирзаводу підприємця Кормана. Підпільники-партизани постачали мені листівки і я їх поширював по хуторах. У червні, повертаючись із молоком, був затриманий німцями біля маєтку Ніпакульчицького, де відбувалась екзекуція над селянами. Мене і повозку обшукали, але листівки вже були розповсюджені. Я поскаржився коменданту, що за прокисле молоко він відповідатиме перед моїм господарем, і мене відпустили, адже завод виготовляв голландський сир лише для окупантів.
В листопаді новокраснівські партизани вийшли з підпілля і звільнили від окупантів залізничну станцію в Людмилівці. На Помічній у цей час партизанський загін Ткаченка П.С. вступив у сутичку з національними силами, очолюваними Козубським. Останній мав завдання – перерізати залізничне полотно, щоб завадити просуванню 2-ї Української армії на південь. Зазнавши поразки, Козубський направив свій удар на Людмилівку. Ми запросили підмогу і вона невдовзі прибула. З Вознесенська підійшли 2 батальйони і батарея трьохдюймових гармат. За вісім кілометрів, біля маєтку Соловйова банда була розгромлена і спішно вантажилась на потяг, що рухався в сторону сучасного Первомайська. На повороті до первомайського залізничного мосту партизани Гуляницького розібрали рельси. Потяг потрапив в аварію. Козубський зі зламаною рукою втік.
На початку лютого 1919 року наш партизанський загін приєднався до І Вознесенського полку. На цей час в місто прибув партизанський загін Ткаченка П.С. а робочі Вознесенського депо організували бронепоїзд (панцерний потяг) під назвою “Смерть директорії”. На початку березня англо-французькі інтервенти з грецькою кавалерією зайняли Мартинівку. Їх передові частини, що знаходились на роз’їзді “Ястребіново” висунули ультиматум про здачу міста. Вознесенці відповіли наступом всіх сил. І Вознесенський полк пішов через лід в сторону с.Кантакузовка ( з 1946 р. – Прибужани), кіннота Урсулова форсувала Буг біля с. Арнаутовка (з 1946 р. - Дорошівка), бронепоїзд вдарив у центрі. Того ж дня була звільнена залізнична станція Колосовка.
У квітні головою новокраснівського волвійськкома Тарасовим І.К. я був прийнятий на роботу писарем і їздовим. В серпні 1919 року згідно  розпорядження Вознесенського повітового ревкому всі комуністи, радянські службовці і активісти виїхали в Братське, де був сформований Братський комуністичний батальйон на чолі з Недашківським.
Через 10 днів батальйон виступив з Братського в сторону с. Надєждовки, де денікінські агенти та махновці виганяли селян на повстання проти комуни. За відмову – покарання. Всі залягли. Мене ж Тарасов відправив напоїти коней. Не встиг я підійти до колодязя, як з північно-східної сторони Братського почулись вистріли і в село почали входити махновці. По центральній вулиці я погнав коней до своїх, але нікого на старому місці не знайшов. Догнав своїх біля броду через Мертвовід, коли вже зав’язався бій. В руках у мене була трофейна французька гвинтівка, добута ще в Березівці. Вік її значно старший Паризької комуни, і, мені здається, з неї міг стріляти один із комунарів 1871 року. Батальйон направився в сторону Вознесенського шляху. Не встигли ми проїхати 200 метрів, як правий кінь з упряжі важко впав на землю. Ніхто не сказав би, чим все це скінчилося б, якби нас не прикрив виставлений на кургані станковий кулемет Гурова І.Ф. Під час відступу денікінських військ деякий час працював у тилу ворога. Ми переховували дезертирів, отримуючи від них зброю. У нас були господарі будинків, які вночі за умовним стуком відчиняли двері і віддавали нам зброю розквартированих у них солдат. Одного разу денікінці напали на будинок нашого спільника Щукіна і підпалили сіно, в якому переховувались патрони, гранати. Один за одним почулися вибухи. Налякані білогвардійці вирішили, що на село напали партизани і відступали в Арбузинку, до своїх. 31 грудня 1919 року 12 чоловік під виглядом зустрічі Нового року зібрались у хаті Тарасова Ісака, де залишились на ніч. Вранці, десь о п’ятій годині, нас розбудив стукіт у двері. Через вікно побачили вісім денікінців з гвинтівками. Рятуючись, я вибіг на вигін. Босими ногами по снігу далеко не втечеш, тому змушений був забігти в лікарню, де працювала родичка. Вона сховала мене в печі і напхала туди соломи, а коли білогвардійці ввійшли, запалила солому. Приблизно через тиждень в село вступили червоноармійці”. Що в цій розповіді колишнього червоного партизана відповідає дійсності, а що – ні, важко сказати. Та це й не самоціль! Варто звернути увагу на окремі моменти цих спогадів. Зокрема, Олександр Володимирович, називає ворогами як денікінців і іноземних інтервентів, так і національні патріотичні сили. В цьому і секрет історії, як однієї з найцікавіших наук: не можливо прочитати її двічі однаково. Щоразу відкриваються нові факти, нюанси, обставини і ми дивимося на вже відомі події по-іншому, знаходимо те, на що раніше не звертали уваги.      
В Арбузинці теж організовувались національні сили – волосна земельна управа. Головою управи було обрано Ікленка Омеляна, відомого тим, що в 1905 році виколов на портреті царя очі, за що суд виніс покарання у вигляді ув’язнення на 1.5 року. Таким чином на території сучасного району діяли різні політичні сили: радянської влади, національного спрямування, німецькі окупаційні сили. Частина бідняків приєдналася до партизанського загону, організованого у Вознесенську Юхимом та Михайлом Синяковими. Партизанський загін вступив у сутичку з національними силами. Протистояння не завжди було виправдане і лише розпорошувало сили так необхідні для боротьби з окупантами. Як і всюди на той час влада не була стабільною. Національні сили змушені були відступити під ударами Червоної армії.
В лютому 1919 року відновлено радянську владу в Арбузинці і навколишніх селах. Виконавчий комітет очолив Погуца Петро, його заступником став Резніченко Іван, Секретарем – Присніцький Петро, завідуючим земельним відділом було обрано Дибу Климентія, заввійськкомом – Живанова Олександра, начальником міліції – Сердюка Сергія,  завідуючим волосною народною освітою – Буренка Прохора, головою комітету бідняків – Тригуба Федора, заступником – Конуха Тита, агітпром  очолив Іванюта Олексій. У такому складі виконком працював до квітня 1919 року. У квітні на чолі виконкому став Диба Клементій, секретарем – Сінческул Петро, Присніцького призначили воєнруком волвійськкомату. Виконком розпочав реквізицію матеріальних цінностей та їх перерозподіл, допомагав загону Зубовича виконувати продрозкладку.  На основі економії Окснера організувалась робота державного господарства, яке очолив Медвінський Леонтій, економію Даунгауера перетворили на держгосподарство, очолюване Черешнею Федором. При волвійськкоматі діяв збройний загін під керівництвом Козинця Олексія у складі 20 чоловік.
У Вознесенську, на цей час, створювались два полки регулярної армії. До них долучилось багато арбузинських партизан, в тому числі і загін Козинця. Обидва полки брали участь у боях з австро-німецькими загарбниками на Миколаївщині, з англо-французькими інтервентами – під Березівкою, звільняли Одесу.
Влітку 1919 року під Одесою спалахнуло антирадянське повстання. Докотилось воно і до Арбузинки. Першими піднялись на повстання костянтинівці. В Арбузинці повсталих очолили Федір Богачов, Суховій Іван, Торба Федір, Старченко Федот. Напередодні повстання Арбузинський волвійськкомат отримав телеграму Вознесенського повітового військкомату з наказом виїхати до Братського і з’єднатися з загоном Богдановича. У розпорядженні волвійськкома був один кінь, а в міліції – однокінна бричка. У приміщенні військкомату зібрались Живанов, Диба, Сердюк, Присніцький, Манжос, міліціонери – Соловйов, Дорошенко. Зброю повантажили на бричку, люди йшли пішки. Виїхали за Полянку і змушені були зупинитися на відпочинок у будинку Живанова. Ввечері дружина Олександра Живанова повідомила, що в селі розпочалося повстання, тому перепочинок був коротким і невелика валка активістів рушила далі. Дійшовши до Братського, дізналися, що і там вже розгорілось повстання, а загін Богдановича відступив в сторону залізничної станції Помічна. Порадившись, арбузинці-активісти розбилися на пари і так вирішили пробиватися до Помічної. Живанов пішов з Манжосом, Присніцький з Дорошенком, Диба з Сердюком. Дорошенку, Живанову та Манжосу вдалося добратися до Помічної, але там теж спалахнуло повстання. Інших затримали кінні повстанці. Відпустили всіх, крім Присніцького, якого запроторили до підвалу. В цей час на станцію Кавуни прибули два ешелони червоноармійців, що відступали з-під Одеси. Повстанці, прагнучи перешкодити просуванню ешелонам, розібрали залізничну колію. Ескадрон червоної кавалерії висадився на станції  і наніс сильного удару силам повстанців. Останні були витіснені за село. 32 повстанці загинули в сутичці, їх тіла поховані біля церкви. Кавалеристи звільнили заарештованих. Подальша доля кавалеристів невідома. Є лише відомості про те, що в Помічну ввійшли білогвардійці під командуванням генерала Слащова. Старченко Федот від імені усіх арбузинців поїхав налагоджувати стосунки з ним. В Помічній Старченко не лише впізнав, але й видав білогвардійцям Живанова та Манжоса. Манжоса Леоніда розстріляли, а Живанова Старченко привіз до Арбузинки. Тут йому та іншим активістам – Седину, Сидоренку, Романову, старому Манжосу були влаштовані справжні тортури. Більшість з них було порубано лопатами. В боротьбі з повстанцями загинув також Козинець Олексій.
Слідом за повстанцями в село прийшли денікінці, а вночі на сонних білогвардійців напали махновці. В паніці денікінці відступили в напрямі сучасної Агрономії. В грудні 1919 року, під час відступу, в Арбузинці зупинився ізмайлівський полк. Полк виділив каральний загін для розшуку та розправи червоних партизан. Шевченка Петра розстріляли, Чепіля повісили біля будівлі сучасного ощадбанку. Чупина Володимир по дорозі на страту зумів вирватися з рук карателів, але був убитий переслідувачами.
Навіть через десятиліття, спостерігаючи за перебігом подій у ті буремні роки, дивуєшся неймовірному коловороту, який затягував людські долі, ламав, трощив їх, не жаліючи нікого і нічого. Пересічному громадянину і сьогодні не завжди під силу розібратися з характером і суттю тих подій.
На Арбузинщині, як і на всій Україні, крім Червоної Армії, Білої Армії, національних сил, діяли махновці, повстанські селянські загони, очолювані отаманами. 20 січня 1920 у Вознесенську зібрався  повітовий з’їзд. На з’їзді були делегати Арбузинської волості. Дибу Климентія делегати обрали завідуючим повітовим земельним відділом, Косячного Петра – секретарем виконкому. Під час з’їзду на місто напала банда Григорія Тютюнника. Всі делегати пішли на боротьбу з бандитами. В бою загинув арбузинський делегат Антоненко Ісак, Беркань Григорій був поранений.
Із зміцненням радянської влади все активніше проходили земельні перетворення. Комітет бідноти поділив земельні наділи порівно між селянами по 2 га на одного члена сім’ї. На хуторі Міжнародна Праця організована перша комуна, яка проіснувала лише два роки і розпалася, оскільки не було досвідченого керівника.
В 1926 році утворені перші тракторні товариства: “Зміна”, компанія Зліченка, компанія Хильового та Оплачко, на хуторі Міжнародна Праця – однойменне тракторне товариство. Товариства існували завдяки державній позиці. Отримав два трактори і Арбузинський комітет взаємодопомоги. На кінець 20-х років розпочинається колективізація на селі. В 1929 році для допомоги артілям створюється Кавунівська МТС. 30-ті роки закарбувалися в пам’яті кожного як час неймовірного голоду, на перший погляд, безпричинного. Новітні історіографи прагнуть дослідити феноменальне явище голодних 1932-1933 років. ХХ століття щедре для української нації голодними роками: післявоєнні  20-ті, 40-ві роки. Феномен голоду 30-х полягає в тому, що ніякої війни чи інших надзвичайних катаклізмів не було. Навпаки, урожай 1932 року був достатньо високий. Спеціально спланований голод історики тепер називають голодомором. А ті, що попри все вижили і сьогодні цілують хлібину як найдорощу цінність, не допускають щоб бодай крихта упала зі столу.
Кінець 30-х років – це час передвоєнного тривожного спокою, коли в повітрі вже пахне порохом, але нікому не віриться, що війну не відвернути, вона насувається всією своєю страшною силою. Тим більше, що життя налагоджувалось на краще. З 1929 року працює електростанція потужністю 55 квт., понад 1 млн. штук цеглин щорічно випускає Арбузинський цегельний завод, працює найбільший в районі птахоінкубатор. Молодь посадила чудовий парк. Напередодні війни село потопало в зелені. Поліпшується медичне обслуговування. При лікарні, яка працювала з 1921 року, створено санітарно-гігієнічну та хіміко-бактеріологічну лабораторію. 1933 року село прикрасив новий будинок культури.
22 червня 1941 року в районному кінотеатрі мав демонструватись кінофільм “Три товарища”. Але радіо принесло в село страшну звістку – сталося те, в що не хотілося вірити – почалася війна. Близько тисячі чоловік вступили до лав діючої армії. Проблеми початкового періоду війни сьогодні добре відомі кожному громадянину України, тому не дивно, що фронт дуже швидко підкотився і до Арбузинщини. Захопивши Первомайськ, Мигію німецькі танкові дивізії намагалися зробити “стрибок” в сторону Одеси, вдаривши з тилу, не допустити тривалої її оборони радянськими військами.
2 серпня в Благодатному розмістився штаб 18-ї армії. На північний схід від села знаходився польовий аеродром 168-го винищувального авіаполку. Саме з цього аеродрому піднявся в повітря літак лейтенанта О.О.Артамонова. Замітивши ворожий розвідувальний літак, пілот піднімає свою машину у повітря і переслідує його. Коли закінчився боєзапас, Артамонов здійснює таран фашистського літака. Це був один із перших повітряних таранів, здійснених в роки Великої Вітчизняної війни. 2 серпня на аеродромі трапилась ще одна подія. Зі сторони роз’їзду Шайтарово появились танки з чорно-білими хрестами – ворожий розвіддозор танкової групи. Зробивши залп по аеродрому, де було всього декілька залишених на ремонт літаків, фашистські танки під’їхали до   підбитого бензовозу і почали заправлятися пальним.
Комісар 456-го батальйону аеродромної обслуги Коневський наказав розвернути дві протитанкових гармати і відкрити вогонь. Прямим попаданням один танк вдалося підпалити. Інші повернули назад. Прізвища артилеристів встановити не вдалося. Однак, дякуючи їх мужності, батальйон зумів евакуювати технічне майно та завершити ремонт Іл-16, які негайно ж піднялися в повітря. Того ж, 2 серпня, штаб переїхав з Благодатного до Костянтинівки. Група генерала П.В.Волоха продовжувала тримати оборону південніше Благодатного. 3 серпня вона вступила в бій з колоною танків і мотопіхоти ворога. Боєзапаси у бійців закінчувалися. Допомоги чекати нізвідки – групу відділяв від основних військ 18-ї армії Південний Буг. Десь на схід з гітлерівцями воювала ще одна група радянських військ – курсанти Одеського піхотного училища на чолі з полковником Г.І. Шерстневим. З-під Одеси їх спішно перекинули автомашинами в район Помічної Кіровоградської області. Однак нанести спільний удар по ворогу групи не змогли, тому що між ними був значний розрив – 35 - 50 км. Загону генерала Волоха загрожувало оточення. Але жорстокі бої з ворогом не припинялись. Гранатами та пляшками з паливною сумішшю бійці знищили сім гітлерівських танків.
До ночі ворожі війська підійшли до річки, а потім вдарили в сторону Семенівки. Гітлерівці захопили село, і, форсувавши річку, забезпечили собі плацдарм на правому березі. Загін Волоха, що поніс великі втрати, було відкинуто до Костянтинівки. На північній окраїні села радянські солдати, намагаючись стримати фашистські мотомехчастини, вели нерівний бій.
Під час будівництва електростанції робітники знайшли останки солдата. Поряд була гільза від снаряда з напівзотлілою від часу запискою: “Рядовий Василь Дровніков, воюючи за село Костянтинівку, загинув смертю героя. Серпень 1941 року”. Сьогодні в Костянтинівці, у дворі місцевої школи, стоїть обеліск із сірого граніту. Тут під гранітною плитою після перезахоронення спочивають останки В.М.Дровнікова – одного з героїв пам’ятного 41-го.
3 серпня гітлерівські війська зайняли Арбузинку. Окупанти не розпустили колгоспи, добре розуміючи їх користь. На місці колективних господарств тепер появились громадські двори, прибутки з яких вивозились до Німеччини, йшли на забезпечення німецької армії. Гітлерівці принесли в село “новий порядок”, згідно якому місцеві жителі перетворювались на рабів німецької нації. З Арбузинки до Німеччини  на примусові роботи на користь третього рейху було вивезено 733 юнаків та дівчат, з Костянтинівки близько 400 чол., майже 350 – із Семенівки та багато з інших сіл району.
Доля тих, хто залишився на окупованій території була теж нелегкою. Неможливо  виміряти міру страждання кожного, хто пережив страшне лихоліття війни де б він не був: в рядах діючої армії, на окупованій території чи на примусових роботах. Заслуговує на повагу найменший спротив окупантам. Так, восени 1942 року активісти сіл Арбузинка, Садове, хутора Октябрь створили підпільну групу, до складу якої ввійшли І.Л.Личкань, Н.К.Личкань, П.П.Шандра, С.Є.Карпенко, Л.Є.Доценко та ін. Переховуючи радіоприймач, вони слухали повідомлення Москви, записували і розповсюджували їх. На чотирьох квартирах переховували тих, кого повинні були відправити до Німеччини на примусові роботи. Весною 1943 року дев’ять підпільників були розстріляні. Серед них: Курдасов, Саричев, Кобузов, Лапко (Михайло Іванович вч. математики).
Іноді дехто із сучасників закидає: не було в Арбузинці нічого надзвичайного в роки війни, через відсутність активного партизанського руху німці вели себе відносно миролюбно. А як бути зі свідченнями більшості тих, хто пережив окупацію? І знову ж, психологія людської поведінки надає нам приклади, які пояснити жоден науковець не в змозі. Чому для одних сама лише думка про господарювання чужинців у рідному селі болісна і трагічна, в той час, коли для інших – їх небагато – все було ніби, як звичайно. Пам’ять вибіркова. Вона зберігає найяскравіші картини із життя, особливо ж, якщо вони неприємні, негативні. То виходить для когось німецька окупація не була такою вже неприємною. Історія вчить, історія виховує і застерігає від нових помилок. Адже були серед арбузян і герої війни, і прості трударі, і запроданці. Однак важко сьогодні судити з яких причин вісім арбузинців згодилися бути старостами села (за кількістю колгоспів, на той час – громадських господарств), ще більше служили в поліції. Деякі свідки тих подій стверджують, що іноді старости і поліцаї з місцевого населення ставились до односельців гірше, ніж німці. Це явище пояснити можна з точки зору психології. Грубе поводження, зневажливе ставлення своїх же односельців сприймалося болючіше, ніж аналогічне зі сторони чужинців, адже від них цього чекали.
“Новий порядок” приніс в Арбузинку нововведення. В центрі селища, у школі, розмістився госпіталь. Повсюдно у дворах розквартировані військові. Запроваджено комендантську годину – 21.00. Серед окупантів теж були різні за вдачею люди. Драчук Євгенія Прохорівна, наприклад, згадує німецького військового, якого звали Карл, як дружелюбного, з веселою вдачею. Він часто бавився з дітьми, приносив їм солодощі. Але це не змінює загальну картину пограбувань і розорення, страждань і ненависті. У пам’яті інших зберігся німець-квартирант, який відвіз, їдучи у відпустку додому, сину господарів передачу, що був насильно вивезений на примусові роботи. Поодинокі випадки не творять історію і не змінять суті тієї війни.
Рання весна принесла Арбузинщині довгоочікуване звільнення. На світанку 20 березня 1944 року батальйон 51-го полку під командуванням капітана Архіпова ввірвався в Полянку. Поява радянських солдат у селі викликала паніку. Ворог не зміг організувати опір. Гарнізон у кількості 50 чоловік був розгромлений. Стійкий опір чинив супротивник на рубежі річки Арбузинка. Умови для наступу були не сприятливі: весняне бездоріжжя, обмаль боєприпасів. З настанням темноти рота автоматників 51-го полку під командуванням старшого лейтенанта М.К.Мартинюка, прорвалася в село Мар’янівка і зав’язала там бій з противником. Зухвалі дії роти підтримав батальйон майора І.Г.Григор’єва і на ранок 21 березня село було звільнено. На жаль Михайло Калинович Мартинюк у цьому бою загинув. Переслідуючи ворога, радянські війська звільнили Арбузинку, Новоселівку, Грозний, Волю.
На підступах до Південного Бугу в полосі дії дивізії залишалось село Костянтинівка. 51-й полк полковника В.С.Сенкевича зім’яв виставлені на околиці групи прикриття і ввірвався в село. В коротких сутичках вдалося швидко ліквідувати окремі вогнища опору і повністю очистити село від ворога. Коли солдати вийшли на берег річки, то побачили зірвану переправу, а з правого берега полетіли на них кулі і снаряди.
В цей час 226-й полк полковника В.І.Ухабатова вийшов на руїни хутора Строцького, що південніше Костянтинівки. Наблизившись до річки, солдати побачили, що тече вона в глибокому каньйоні, течія швидка, виглядають пороги. Правий берег високий і крутий. І, як стало відомо пізніше, в його скалистих породах вирубані траншеї, кулеметні гнізда, бліндажі. Всі зрозуміли, що бої будуть важкими.
Найголовнішим було роздобути плавзасоби, оскільки свої, табельні, знаходились десь на підході, відстаючи через бездоріжжя. Човни і матеріали для парому знайшли в селі. Для просмолювання днищ човнів спробували розплавити асфальт. Але один сільський хлопчина показав залитий смолою колодязь кабельної лінії зв‘язку, побудований ворогом. Дістали смолу і справа пішла веселіше. А хлопчина, захопившись пошуком колодязів за селом, потрапив під артилерійський обстріл противника і загинув. На жаль ім’я його залишилось невідомим.
Форсування Бугу почалось вночі. Командир 226-го полку в перший десант призначив взвод автоматників під командуванням лейтенаната І.П.Зрєлова. Вибір В.І.Ухабатова зупинився на  невисокому худорлявому молодому лейтенанті не даремно. За його плечима - досвід форсування Дніпра, де він теж був першим. Вночі 15 чоловік взводу Зрєлова по крутому схилу зійшли вниз, до води, де їх чекав немолодий уже, але кремезний сапер Ф.Л.Антипін з човном для переправи. Невдовзі на правий берег перекинули 16 чол. з першої стрілецької роти на чолі з командиром лейтенантом Овсянниковим.
Взвод Зрєлова обережно піднявся крутими схилами вгору і досяг того місця, де вдень були замічені спалахи кулеметного вогню. Придивились і побачили кулемет на майданчику, вхід в бліндаж. Тепер все вирішує швидкість, мужність і зухвалість, а Зрєлову їх не позичати. Сміливий удар по позиції ворога, пара гранат, декілька автоматних черг по  пригніченим фашистам і зрєлівці ліквідували одну вогневу точку. Гітлерівці, що залишились живими, кинули кулемет і втекли у верхні окопи.
Група Овсянникова теж захопила одну ворожу позицію. Плацдарм став просторнішим. Але подальше просування було неможливим. Необхідно закріпитись на завойованих позиціях. Без підтримки зі свого берега бійці на плацдармі довго не протрималися б.
Наступної ночі на плацдарм переправлено поповнення людьми, військовою технікою і боєзапасами. На чолі об’єднаного десанту став старший лейтенант Убайдулаєв. Лейтенанта Фейдера призначено парторгом, а сержанта Цимболова – комсоргом. З плацдармом було встановлено радіо- та телефонний зв’язок.
Нічними атаками десантники вибили ворога ще з декількох укріплених точок і піднялись на вершину крутих прибережних скал. Зрєлов зі своїми автоматниками захопив будинок у винограднику, звідки відкривалась панорама навколишньої місцевості. Гітлерівці не змирились із втратою зручних позицій і весь день тут кипів гарячий бій. Будинок декілька раз переходив з рук в руки і все ж на кінець дня Зрєлов остаточно закріпив його за собою.
51-й полк почав форсування на добу пізніше недалеко від зірваної переправи. Опір ворога тут був не менш жорстоким. Взвод лейтенанта Морозова переправлявся першим. Гітлерівці відчайдушно намагались розправитися з смільчаками. Вони поливали їх вогнем з кулеметів і автоматів, закидали гранатами, йшли в атаки, які декілька раз закінчувалися рукопашним боєм. Не дивлячись на те, що у взводі разом з Морозовим залишилось лише п’ять бійців, ворожий наступ він витримав, доки на підмогу не прийшла вся рота старшого лейтенанта Помешкіна. Поповнення сил дозволило підрозділу розширити плацдарм.
Форсування стримувалося нестачею засобів для переправи. І командир полка В.С.Сенкевич вимагав від саперів швидше натягнути трос через річку, щоб пустити  по ньому побудований паром. Це важке завдання виконали під шквальним вогнем ворога старший лейтенант Нефедов та рядовий Мазур. Зв’язок з плацдармом став надійнішим і створились умови для переправи важкої зброї.
З кожним днем  наші полки збільшували сили на плацдармі. В жорстоких боях солдати вибивали гітлерівців з укріплених позицій у відкрите поле, готуючи таким чином вирішальний удар по ворогу.
Дуже важливу роль у цій справі відігравали сапери. На переправі 226-го полку особливо примітними були два друга і земляки – П.Л.Антипін та А.Ф.Попов. Так уже трапилось, що призвані вони були на початку війни з Бірського району Башкирії і разом потрапили в саперний батальйон 93 стрілецької дивізії. Спокійний, поважний, досвідчений Пилип Антипін і його повна протилежність – молодий, імпульсивний, гарячий Андрій Попов. Всюди вони були разом. На переправі – теж. По 10-15 раз кожної ночі вони снували під вогнем ворога від берега до берега, переправляючи на плацдарм все необхідне. Перші рейси пройшли непомітними, але тільки-но десантники вступили у бій, як гітлерівці звернули увагу на річку. Над Бугом зависли “ліхтарі” і почався прицільний обстріл переправи. Пробитися через завісу вогню було неймовірно важко, але необхідно. І сапери робили все, щоб доставити вантаж за призначенням. Немеркнучою славою вкрили себе герої переправи. П.Антипіну в ці важкі дні прийшло повідомлення про загибель сина, але часу для роздумів не було. Вдень вони ремонтували човни. А вночі – знову за весла. Ніхто достеменно не знає, як загинув П.Антипін. Долаючи річку, сапер відштовхнувся від правого берега, а до лівого так і не дійшов. Чи то не справився з бистриною, чи осколком поранений не втримав весла. Відомо лише, що човен стрімко понесло вниз, на пороги. Причиною цього могла бути навіть звичайна людська втома. Тут кожна година народжувала героя.
Про героїчний подвиг єфрейтора А.Попова у виписці наградного листа говориться: “… росіянин, член ВКП(б), Башкирська АРСР, Бірський район, село Комково. В боях за оволодіння правим берегом річки Південний Буг єфрейтор Попов показав високий зразок відваги і мужності. В ніч з 22 на 23 березня 1944 року єфрейтор Попов першим переправився через річку Південний Буг на єдиному малому надувному човні і перевіз 31 чол. стрілків під кулеметним вогнем противника. Наступної ночі, працюючи на тому ж човні, єфрейтор Попов, не знаючи страху, перевозив бійців, боєзапаси, харчі та евакуював поранених. 26 березня, працюючи на дерев’яному саперному човні, єфрейтор Попов разом із сержантом Маміним зробили десять рейсів, після п’ятого рейсу човен був сильно пошкоджений і протікав.  Попов і Мамін швидко залатали пробоїну і продовжували перекидати бійців на плацдарм. Ворог з обриву щохвилини висвітлював човен ракетами, прагнучи розбити його кулеметним вогнем і гранатами. Та мужність Попова непохитна. Ризикуючи власним життям, він вантажив на половину затоплений водою човен, боєзапасами, бійцями, і благополучно доставляв їх на протилежний берег, повертався назад, евакуюючи поранених …”
Не менш запеклі бої розгорнулися і на інших ділянка форсування Бугу. 22 березня, опівдні, підрозділ, яким командував командир 1039 стрілецького полку 233 стрілецької дивізії Іван Антонович Бондаренко, підійшов до села Бугське. Солдатам відкрилась жахлива картина: всі будинки в селі горіли. Форсувати річку з ходу підрозділ не міг. Підпаливши село, гітлерівці вигнали його жителів на правий берег річки і виставили з них живий щит. Через річку вітер доносив крики жінок, дітей. Двоє хлопчиків кинулись у крижану воду і попливли назустріч радянським бійцям. Доплив лише один. Із настанням ночі бійці спорудили плоти, використавши старі рибацькі човни, і почали форсування річки. Фашисти на ніч зняли живий бар’єр. Все, що могло триматись на воді було використано для переправи. На середині річки німці замітили десант і відкрили по ньому вогонь. Не дивлячись на це, форсування не припинилось, навпаки, тільки-но підрозділ досяг  правого берега річки, з ходу вступив у бій за хутір Виноградний Сад. В жорстокому рукопашному бою радянським бійцям вдалося вибити німців з траншеї і зайняти невеликий плацдарм. Тут був і командир Бондаренко. Декілька раз хутір переходив з рук в руки. Зменшувалась кількість десантників. Гітлерівці декілька раз переходили в контратаку, але відкинути захисників плацдарму не змогли. В одному з рукопашних боїв Івану Антоновичу було завдано 9 колотих ран, але  поля бою командир не залишив. В кінці дня, коли прийшло підкріплення, І.А.Бондаренка відправили в госпіталь, розташований в Арбузинці.
Пізніше бійці дізналися, що не стало їх командира. На світанку 26 березня він помер. Могила Героя Радянського Союзу І.А.Бондаренка  знаходиться на меморіальному кладовищі Арбузинки. Його світлій пам’яті присвячено вірш місцевого поета і ветерана війни І.О.Брашевана.
Вдень 21 березня 1944 року на південний захід Первомайська на ділянці Куріпчино-Семенівка авангарди 72-ї гвардійської стрілецької  дивізії другого Українського фронту підійшли до Південного Бугу, але форсувати з ходу не змогли. Як і на інших ділянках форсування, гостро відчувавсь нестача засобів для переправи. Гітлерівці без особливих зусиль зупинили розпочату було переправу. Річку з обох сторін стискують кам’яні кручі. Від весняного паводку рівень води в річці піднявся, ширина потоку становила 120 метрів. В ніч з 24 на 25 березня другому стрілецькому батальйону капітана Романько з 222-го полку пощастило недалеко Семенівки зачепитися за протилежний берег. На протязі наступного  дня батальйон відбивав контратаки ворожих сил. Вночі на допомогу десанту прибув перший стрілецький батальйон капітана Бойка. Кулеметник Ємельянов одинадцять раз зустрічав вогнем ворожих автоматників. Дякуючи йому, перша стрілецька рота зуміла просунутися вперед і закріпитися на вигідних позиціях.
Молодший лейтенант Деребін з 2-го батальйону вогнем станкового кулемета допоміг відбити три контратаки. Слідом за 222-м полком на плацдарм успішно висадився 2-й батальйон 224-го полку під командуванням старшого лейтенанта Землянського У виключно важких умовах працювали на переправі бійці і командири 81-го окремого саперного батальйону, очолюваного Героєм Радянського Союзу майором Акулішніним. Батальйон ніс великі втрати. Поранило командира 2-ї роти старшого лейтенанта Володимира Векшинина. В цій роті вибули зі строю всі офіцери. Командування прийняв бувший командир взводу, що повернувся з госпіталю, Євген Шишелов. Під його керівництвом 2-га саперна рота виконала своє бойове завдання. Зразково діяла також 1-ша саперна рота капітана Дмитра Спиридонова. В цьому бою загинув смертю хоробрих ветеран дивізії командир 222 полку підполковник Гнат Федорович Попов.
Командир полку особисто керував переправою батальйонів. В  ту весняну ніч 1944-го командарм Шумилов підписав наказ про призначення підполковника Попова командиром однієї з дивізій з присвоєнням звання полковника. Але не здійснилось: осколок ворожого снаряду виявився фатальним.
Тоді ж в блокноті заступника редактора “дивізіонки” старшого лейтенанта Михайла Алексєєва з’явився запис: “Нас спіткало велике горе. Кілька днів назад на Південному Бузі загинула чудова людина і талановитий командир полку – кавалер п’яти орденів, гвардії підполковник Гнат Федорович Попов”.
В післявоєнні роки одна з вулиць Семенівки була перейменована на вулицю імені Гната Федоровича Попова. У братській могилі в Благодатному спочиває прах Героя.
За відвагу, мужність і героїзм, проявлені при форсуванні Південного Бугу солдати та офіцери нагороджені орденами та медалями, а лейтенант Зрєлов Іван Петрович, сержант Антипін Пилип Лук’янович (посмертно), єфрейтор Попов Андрій Федорович, підполковник Іван Антонович Бондаренко (посмертно) удостоєні найвищої нагороди воєнної пори – Героя Радянського Союзу!
З поля бою не повернулися 519 арбузян, 353 жителі Новокрасного, 480  костянтинівців, 232 жителі Благодатного, 66 – з Іванівки. Всього ж із 6012 жителів району, які брали участь у війні, додому не повернулися 1972 чол. Вони загинули далеко від рідних країв, а в рідній землі спочивають її захисники. Під могильними плитами меморіального комплексу в Арбузинці захоронені бійці різних національностей, з різних куточків тепер незалежних держав. Це росіяни Зімін, Ваніщев, Коровін, Паршуков, Дешков, чуваш  Аксенов, узбек Ахмедов Бабакул, грузин Пирикава, білорус Цибулевич, українці Санько, Зубко, Гузь. Як би не склалося сьогодні наше життя ми не маємо жодного права забувати їх імена.
Страшною виявилась післявоєнна руїна. Відступаючи, гітлерівці вивозили все, що можна було захопити із собою, те, що не піддавалось вивезенню – руйнувалось. Згарище стояло на місці середньої школи, зруйновані млини, кінотеатр, підірвана електростанція, елеватор, пограбоване майно. В 1944 році в колгоспі “День колективізації” було 28 голів великої рогатої худоби, 16 свиней та 2 вівці.


Розділ ІІІ                                                Наш край в роки Великої Вітчизняної війни

22 червня 1941 року в районному кінотеатрі мав демонструватись кінофільм “Три товарища”. Але радіо принесло в село страшну звістку – сталося те, в що не хотілося вірити – почалася війна. Близько тисячі чоловік вступили до лав діючої армії. Проблеми початкового періоду війни сьогодні добре відомі кожному громадянину України, тому не дивно, що фронт дуже швидко підкотився і до Арбузинщини. Захопивши Первомайськ, Мигію німецькі танкові дивізії намагалися зробити “стрибок” в сторону Одеси, вдаривши з тилу, не допустити тривалої її оборони радянськими військами.
2 серпня в Благодатному розмістився штаб 18-ї армії. На північний схід від села знаходився польовий аеродром 168-го винищувального авіаполку. Саме з цього аеродрому піднявся в повітря літак лейтенанта О.О.Артамонова. Замітивши ворожий розвідувальний літак, пілот піднімає свою машину у повітря і переслідує його. Коли закінчився боєзапас, Артамонов здійснює таран фашистського літака. Це був один із перших повітряних таранів, здійснених в роки Великої Вітчизняної війни. 2 серпня на аеродромі трапилась ще одна подія. Зі сторони роз’їзду Шайтарово появились танки з чорно-білими хрестами – ворожий розвіддозор танкової групи. Зробивши залп по аеродрому, де було всього декілька залишених на ремонт літаків, фашистські танки під’їхали до   підбитого бензовозу і почали заправлятися пальним.
Комісар 456-го батальйону аеродромної обслуги Коневський наказав розвернути дві протитанкових гармати і відкрити вогонь. Прямим попаданням один танк вдалося підпалити. Інші повернули назад. Прізвища артилеристів встановити не вдалося. Однак, дякуючи їх мужності, батальйон зумів евакуювати технічне майно та завершити ремонт Іл-16, які негайно ж піднялися в повітря. Того ж, 2 серпня, штаб переїхав з Благодатного до Костянтинівки. Група генерала П.В.Волоха продовжувала тримати оборону південніше Благодатного. 3 серпня вона вступила в бій з колоною танків і мотопіхоти ворога. Боєзапаси у бійців закінчувалися. Допомоги чекати нізвідки – групу відділяв від основних військ 18-ї армії Південний Буг. Десь на схід з гітлерівцями воювала ще одна група радянських військ – курсанти Одеського піхотного училища на чолі з полковником Г.І.Шерстневим. З-під Одеси їх спішно перекинули автомашинами в район Помічної Кіровоградської області. Однак нанести спільний удар по ворогу групи не змогли, тому що між ними був значний розрив – 35 - 50 км. Загону генерала Волоха загрожувало оточення. Але жорстокі бої з ворогом не припинялись. Гранатами та пляшками з паливною сумішшю бійці знищили сім гітлерівських танків.
Під час будівництва електростанції робітники знайшли останки солдата. Поряд була гільза від снаряда з напівзітлілою від часу запискою: “Рядовий Василь Дровніков, воюючи за село Костянтинівку, загинув смертю героя. Серпень 1941 року”. Сьогодні в Костянтинівці, у дворі місцевої школи, стоїть обеліск із сірого граніту. Тут під гранітною плитою після перезахоронення спочивають останки В.М.Дровнікова – одного з героїв пам’ятного 41-го.
3 серпня гітлерівські війська зайняли Арбузинку. Окупанти не розпустили колгоспи, добре розуміючи їх користь. На місці колективних господарств тепер появились громадські двори, прибутки з яких вивозились до Німеччини, йшли на забезпечення німецької армії. Гітлерівці принесли в село “новий порядок”, згідно якому місцеві жителі перетворювались на рабів німецької нації. З Арбузинки до Німеччини  на примусові роботи на користь третього рейху було вивезено 733 юнаків та дівчат, з Костянтинівки близько 400 чол., майже 350 – із Семенівки та багато з інших сіл району.
Восени 1942 року активісти сіл Арбузинка, Садове, хутора Октябрь створили підпільну групу, до складу якої ввійшли І.Л.Личкань, Н.К.Личкань, П.П.Шандра, С.Є.Карпенко, Л.Є.Доценко та ін. Переховуючи радіоприймач, вони слухали повідомлення Москви, записували і розповсюджували їх. На чотирьох квартирах переховували тих, кого повинні були відправити до Німеччини на примусові роботи. Весною 1943 року дев’ять підпільників були розстріляні. Серед них: Курдасов, Саричев, Кобузов, Лапко(Михайло Іванович вч. математики).
Допоки жива пам'ять про тих, хто жив до нас,  допоки ми пам’ятатимемо криваві жертви минулих поколінь – ми будемо нездоланні і сильні духом. Моя земля – земля моїх батьків, дідів і прадідів рясно полита не лише гірким солоним потом. Скільки крові і сліз окропили її за всю тривалу попередню історію! Що можемо зробити для них, наших попередників на цій землі, ми – молоді і сповнені надій і сподівань. Не так і мало. Ми маємо перейняти естафету людської вдячності і пам’яті, щоб передати її прийдешнім поколінням.
В архівах нашої школи, запасниках Кімнати Бойової Слави зберігається багато документів, які відроджують різні сторінки історичного минулого нашого краю. Немало зусиль докладено учнями і вчителями школи для створення музейної експозиції про події Великої Вітчизняної війни в рідному  та навколишніх селах. В ході цієї роботи ми систематизували значну частину інформації, отриманої від живих свідків тих часів, відтворивши ті сторінки пам’ятних днів, які довго замовчувалися.
Не прийнято було в радянські часи вголос говорити про колишніх військовополонених, остарбайтерів. Система не визнавала наявності цієї проблеми і не вибачала тим, хто не вписувався в образ героїчного радянського солдата, партизана чи підпільника. Але  війни без полонених, поранених, тих, що пропали без вісті не буває. І цінність держави визначається не кількістю героїв, а ставленням до тих категорій населення, які стали невільними жертвами обставин.
Дуже довго у  пам’яті старших поколінь формувався стереотип: людина, що віддала своє життя за Батьківщину – герой, і чим більше героїв, тим сильніше народ любить свою Батьківщину. Проте історія, з погляду сьогодення, вчить зовсім іншому: чим більше героїв, тим менше держава цінує людське життя, прикриваючись високими ідеями.
Ці міркування для декого можуть здатися дещо аполітичними і непатріотичними. Ми, молоде покоління, ні в якому разі не хочемо применшити внесок ветеранів війни у велику Перемогу, чи якось затьмарити пам'ять минулих поколінь, навпаки, схиляємо перед ними голови. В той же час розуміємо, що без уроків минулого немає дороги в майбутнє. По різному реагують сьогодні колишні в’язні концтаборів, остарбайтери на прохання розповісти про свою історію. Вони ще й досі бояться за свою долю, долю близьких їм людей. Їм ще болить, і болітиме до останніх днів. Багато хто забрав свої страждання з собою у вічність, так і не розділивши ні з ким. Ми не маємо права втрачати час, тому поспішаємо поспілкуватися з живими свідками історії.
Як відомо, 3 серпня гітлерівські війська зайняли Арбузинку. Окупанти не розпустили колгоспи, добре розуміючи їх користь. На місці колективних господарств тепер появились громадські двори, прибутки з яких вивозились до Німеччини, йшли на забезпечення німецької армії.
Гітлерівці принесли в село “новий порядок”, згідно якому місцеві жителі перетворювались на рабів німецької нації. З Арбузинки до Німеччини  на примусові роботи на користь третього рейху було вивезено 733 юнаки та дівчат, з Костянтинівки близько 400 чол., майже 350 – із Семенівки та багато з інших сіл району.
Про свою долю остарбайтера розповідає Любов Дмитрівна Сердюк (дівоче прізвище Кондратьєва):
“Народилася 1926 року на хуторі Осикова Балка.  Коли виповнилось 17 років, окупаційна влада здійснювала набір молоді на примусові роботи до Німеччини. До будинку кожного приносили так звані “звістки” з попередженням батьків – коли не з’явиться дочка чи син для відправки в Німеччину – батьки будуть нести відповідальність. Так і я потрапила проти своєї волі до чужої і невідомої досі країни. На місце прибули у червні 1943 року. Відразу потрапила до села Гельфта в господарство “Домене Гельфта”(що в перекладі означає маєток Гельфта прим. авт.). Працювала на сільськогосподарських роботах державного підприємства, яким керував німець – агроном.. Влітку по догляду за посівами, взимку – на осушуванні земельних ділянок, вивозили перегній.. Окрім 40 українських дівчат працювали ще 40 російських, 40 французьких, а наприкінці – 40 італійських молодих жінок та дівчат.  Працювали по 8-9 годин на добу. Годували скромно: раз на тиждень, у четвер, видавали по 1 кг хліба, маргарин, цукор, гірку каву, на  обід – суп з квасолею або горохом . У п’ятницю був молочний день. Щовечора – картопля. За  нами, працюючими, стежили наглядачі. Якщо ненароком зрубав буряк під час просапки, били нагайкою. Жили в гуртожитку по 6 чоловік у кімнаті. Звільняли у 1945 році американські військові, але відразу перевезли в радянську зону, де ми деякий час працювали у “канчасі” на збиранні врожаю тепер уже для своєї армії. Додому повернулася у вересні 1945 року. 
Болючими і важкими є спогади Марії Тимофіївни Пластамак: ”Народилася 23 листопада 1923 року в Арбузинці в сім’ї селянина. В роки війни довелось бути остарбайтером проти власної волі. Набори в Німеччину призначались на загальних зборах. Нам говорили, що їдемо на 6 місяців.
На перших зборах до Німеччини було відправлено четверо молодих хлопців, а на наступних – призначено четверо дівчат, серед них була і я, Пластамак Марія Тимофіївна. Перші дні перебування в Німеччині були звичайними. Я і ще троє дівчат працювали на заводі Робертбош разом з німецькими робітниками. Я помітила, що дехто з місцевих дивиться на нас з-під лоба. Але швидко до цього звикла і не стала приймати близько до серця. Я відчувала душею і мала велике бажання повернутись додому, в Арбузинку. Працювали більше з металом: виготовляли болти, гайки та ін. Пізніше, на цьому ж заводі, мене призначили працювати на автоматі по контролю за станками, на яких виготовлялись деталі. Жили в таборі в м. Штутгарт. Спочатку водили нас на роботу пішки, а розташований завод був за два кілометри від табору, потім возили машинами. Обіцяли роботи на 6 місяців, а пропрацювала я там майже три роки без дев’яти днів. Додому їхали, часто зупиняючись, тому що дороги були розладнані, їх довго ремонтували. Після повернення додому багато хто дивився на мене з осудом, говорили навіть, що я поїхала до Німеччини добровільно. Насправді ж все було не так. Мої мати та брат слізно просили збори не посилати мене на примусові роботи, але їх ніхто не слухав.”
«Народилася 13 лютого 1927 року в с. Станіславчик Черкаської області, - згадує Михайленко Ксенія Яківна . Коли стала дорослою, з’явилися «непрохані гості» та виштовхали з дому голу, босу та голодну, спочатку пішки до Черкас гнали 45 км, потім повезли з рідної домівки до Німеччини на примусові роботи. Потрапила на роботу до господаря у сільській місцевості разом з двома російськими хлопцями. Ставлення у нього до нас було жорстоким. Працювала як у жилих приміщеннях, так і на полі, постійно відчувала голод. 1945 року муки наші скінчилися, прийшло визволення. Через деякий час перебування у пересильному таборі відпустили додому.»
Сповнені невимовного болю і страждань спогади Молчанової Віри Никифорівни (Стеценко): «Народилася я 10 листопада 1923 року в с. Капустине Київської області Шполянського району. В 1942 – 1943 рр. виловлювали молодь і насильно відправляли в Німеччину. По приїзду на місце, розмістили нас у якомусь таборі. Господарі приїздили та вибирали собі робітників до вподоби. Я працювала у бауера. Робота була різною: сіно сушила, корів доїла, просапкою займалася, готувала їжу. Робила все, що накажуть господарі. Навіть каміння носила. Нам з двоюрідним братом господиня виділила кімнату. Харчувалися разом з усіма чотири рази на день. Поївши, іноді залишали шматочки хліба і через огорожу кидали полоненим, що теж працювали у бауера, але ставлення до них було іншим. До нас же ставилися відносно добре. Карали лише за провину. Звільнили нас солдати Червоної Армії після форсування р. Одер. Відразу відправили додому на Україну. Після повернення працювала на відбудові і продовжила вечірнє навчання. По закінченню навчання отримала направлення на роботу в Арбузинку. Тут, у 1948 році вийшла заміж. Зростила трьох синів. Та про роки примусової роботи в Німеччині мовчала і нікому не розповідала. Знали про це лише рідна мати та ті, з ким довелося разом працювати. Не довірилася навіть коханому чоловіку. 1 вересня 1990 року його не стало. Він так і не дізнався, що я була остарбайтером. Батька мого розстріляли на початку війни окупанти. Він виявився сьомим серед заручників, а кожного сьомого розстрілювали. Про долю двоюрідного брата, з яким разом працювали в Німеччині, нічого не знаю, загубились ми з ним. Чи повернувся додому, чи живий – не відаю.»
Артюх Михайло Данилович 16.Х.1926 року народження згадує: «В 1943 році німці без виключення забирали всіх молодих людей до Німеччини. Мені тоді ще не було 17 років. Укинули в «телятники» по 60 чоловік, везли, як худобу. Через 3 – 4 доби відкривали двері, щоб подихали свіжим повітрям. Коли приїхали на місце, всіх поставили попід стіною і господар ходив, придивляючись, вибирав дужих, сильних. Мого господаря звали Отто Кортум. Працювали 12 – 14 годин на добу на цукровому заводі в м. Егель. В цілому в Німеччині перебував з 29 серпня 1943 р. по травень 1945 р. Працював також у сільському господарстві. Господар нас не ображав. Ми мали свої ліжка, кімнати, харчування було достатнім. З місцевим населенням не спілкувалися. Звільняли нас американські війська. Після звільнення призваний був до армії і служив там же, в Німеччині. Демобілізувався в 1950 р.»
Надзвичайно скупо розповідає про своє життя в Німеччині під час вигнання Марія Олексіївна Маркиш (Крамаренко), 28.02.1926 року народження: «Примусово вивезли в 1942р.28 серпня. Зібрали, гнали натовпом, цькували собаками. Вагони, в яких перевозили, були брудні, погано пахли. Потрапила до м. Бреслау, працювала різноробочою на заводі Прадо, що була філією заводів Круппа. Пізніше працювала на відбудові авіазаводу у Віттенберзі. Робота була важкою, по 16 годин на добу. Умови життя жахливі: били нагайками, утримували в ямах, траншеях, прикритих решітками, харчування складалося з вареної брукви та шматка просяного хліба.  З табору в табір вели під конвоєм, часто били.  Місцеве населення ставилося до нас зі злістю, часто знущалися, ображали.. Додому повернулася восени 1945 р.» Ми неодноразово намагалися повернутися до цієї розмови з Марією Олексіївною, уточнити, деталізувати відомості, розширити інформацію. Але щоразу її відповіді були скупими і лаконічними. І завжди вчувалася притаєна біль і розпач цієї жінки. Не віриться, що її пам'ять зберегла так мало, адже називає вона точну дату, з упевненістю вказує місце перебування і прізвища власників заводів, що саме по собі не мало і не кожному вдається пригадати. Якого ж розміру жах живе з цією немолодою людиною, який нерозділений біль! І що в силі втамувати їх?
Досить детальною і насиченою є розповідь Петренка Михайла Володимировича, 1926 р.н.. жителя Арбузинки, який, як і багато інших потрапив до Німеччини в 1943р. «Нас зібрали по повістках , в яких було написано: «З’явитися громадянам 1926 р.н. до школи з продуктами на один день » Ми знали, що нас мобілізують до Німеччини. Всі з’явилися у вказаному місці, там було багато поліцаїв. Всіх нас закрили у школі на добу. Потім відправили на залізничну станцію і повантажили у «товарні» вагони. Поліцаї та німці були в окремому вагоні. Їхали довго. Десь під Одесою, нарешті, відкрили вагони. Далі їхали ще три доби без зупинок. Певно на кордоні з Польщею, нас випустили прогулятися біля вагонів, видали по три яйця і буханець хліба на 2 – 3 чоловік. Зі мною був друг – Бей Ілько. До нас підійшла жінка, її імені не пам’ятаю, і порадила втікати, але нічого з собою не брати. Поряд стояла наша добра знайома – Люба Прісніченкова (наші матері дружили і разом працювали) і все те чула. Жінка повела нас до лісу, йдучи трохи попереду, ми з Ільком – слідом, а за нами побігла Люба. Її то німці і помітили. Ми з Ільком заховались у якомусь погребі за бочками першого ліпшого двору. Та нас знайшли і повернули назад у вагони. Але не до всіх, а до охорони. Що сталося з Любою не знаю, ми так і не зустрілися більше. Жінку, що намагалася нам допомогти, жорстоко побили на очах у всіх.
На місце ми прибули у 20-х числах не то квітня, не то травня, точно не пам’ятаю. Вивантажили у розподільний пункт, вишикували у ряд, повз нас ходив німець  і вибирав собі підходящих працівників. Вибрав 20 чоловік. Серед інших - і мене. До нас приставили перекладача. Як вияснилося, потрапили ми до барона Лангенбогена, що був есесівцем і мав багато землі, завод, на якому із буряка виготовляли цукровий сік, а потім трубопроводом його переправляли на цукрові заводи. Тут працювали до пізньої осені. Копали буряк, виконували будь – яку роботу. Потім нас відправили на інший завод – завод Гумсмульдена, де ми працювали до 1944 р.
На Новий рік нас усіх посадили у вагони і відправили у м. Кассель, зруйноване американською авіацією. Розмістили нас у єдиному напівзруйнованому бараку місцевого табору і наказали нікому не залишати його. Невдовзі всіх вивели на роботу по відбудові табору. До нашої групи приєдналися привезені інші робочі – чехи, поляки, люди різних національностей. Табір з 20 бараків збудували за місяць. По завершенню будівництва працювали на заводі «Юнкерс», де виготовляли деталі до літаків. Опановували роботу на станках. Навиків у багатьох не було, тому часто перепадало від охорони і наглядачів – били по руках. Дисципліна була дуже жорсткою, на роботу і назад, у табір водили під охороною строєм.
Ближче до весни по табору поповзли чутки. Що незабаром прийдуть американці і захоплять місто. Почалась евакуація. Вантажили станки та інше обладнання. Наш майстер був людиною доброю і через перекладача повідомив, що устаткування відправляється в сторону Чехословаччини. Декілька нас заховалося під брезентом і змогли непоміченими покинути завод. Їхали добу чи дві, а, можливо, й більше,  важко сказати. На території Чехословаччини нам допоміг якийсь чоловік, навіть імені не пам’ятаю його. Один день ми були в його господарстві, видаючи себе за робітників. Потім він переправив нас до чеських партизан, де ми в основному поралися по господарству. Менше ніж за місяць вступили війська Червоної Армії. Зарахували нас у допоміжний полк. Моїм обов’язком було слідкувати за появою ворожих літаків у небі і своєчасно доповідати про них. З полком перебазувалися до Болгарії. Тут був зарахований на сержантські курси. З Болгарії в Україну попав у 1947 році. Дослужував на Сумщині у військовій частині. Товариші, з якими працював у Касселі були звільнені американськими військами і відправлені додому. З ними я зустрівся в 1948 р. А друг мій – Ілько Бей – загинув у Німеччині. З тих 20 чоловік, що нас разом відправили в 1943 р. до Німеччини, на 2002р. залишилося в живих лише п’ятеро: двоє з Арбузинки, один із Садового, ще двоє – з інших сіл».
В людських долях переплітається часто біль і радість, поряд ідуть втрати і знахідки. Гідною стати сюжетом серіалу розповідь Гармаш Тетяни Микитівни, 1906 р.н., уродженої с. Наліски. що на Черкащині. Про свою матір і бабусю розповідають рідні, тому що сама вона вже дуже похилого віку. Їй уже не під силу такі важкі спогади (запис зроблено восени 2002 р., прим. авт.) «Жила й виховувалася у дружній і працьовитій родині, трудилася в колгоспі, мріяла про заміжжя, діток і невеличкий, але свій будиночок.
Та все перекреслила війна. Весною 1942 р. її, як і багато інших, відправили під конвоєм на ближчу залізничну станцію. Там повантажили у «товарняки», як худобину. Людей увіпхали стільки, що повернутися або впасти було неможливо. Куди везуть не повідомили. Лишень сказали, що там  буде добре і  всі будуть щасливими. Їхали довго, втрачаючи лік часу. І ось зупинка.
Всіх виганяють з вагонів, світить аж занадто яскраво сонце, всюди чути чужу мову. Привезених сортують на групи. На Тетяну Микитівну  вказав якийсь чоловік і її відвели в сторону. Туди ж приєдналося ще з десяток жінок. Так вони потрапили на роботу до німецького господаря.
Німецькою мовою володіла лише в межах шкільної програми, але й цього вистачало для спілкування. Робота була важкою, селянською, але Тетяні не звикати. Господар добре годував, одягав, лікував в разі потреби, навіть поважав за працьовитість. Правду кажуть, що шляхи Господні незвідані. Тут же, у господаря, Тетяна познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком – Петренком Іваном Олександровичем. Він народився і виріс в Арбузинці і теж був вивезений на примусові роботи до Німеччини. Молоді люди покохали одне одного і з дозволу господаря стали жити разом, лише за умови, що працюватимуть так же старанно, як і раніше. Весною 1945 р. американські  війська принесли довгоочікуване визволення. Повернувшись додому, Тетяна та Іван не знайшли ні підтримки, ні розуміння. Їх відправляють на проживання у далекі необжиті цілинні землі. І знову «товарний» вагон, барак. Тільки взаємна любов і підтримка давали сили вижити. І вони не лише вижили, документально оформили свій шлюб. Тетяна подарувала чоловіку синочка Миколку. З огляду на ці обставини подружжю дозволяють переїхати в Україну, спочатку на Черкащину, а в 1948 р. – в Арбузинку».  
Працьовита і дружня сім’я Петренків, на таких одвічно тримається Земля. Їх подружнє життя вкотре підтверджує всеперемагаючу силу любові. Доторкнувшись до такої долі переконуєшся: нам є чим гордитися, нам є у що увірувати, коли є такі люди поряд.
Добре відомий у Арбузинці Іван Васильович Антоненко, 01.01.1926 р.н. Його теж не обійшла сумна доля остарбайтера. Напередодні війни  Іван Васильович  закінчив 7 класів і був, як і всі його однолітки, сповнений планів, мрій, надій. Та не судилося. Почалися довгі роки окупації. Комендантом Арбузинки був Дік – людина жорстока і підступна. Якось він приїхав на баштанне поле, обабіч якого були споруджені курені сторожів. Дік наказав зруйнувати курені і спорудити на їх місці шибениці. Хто наважиться поласувати кавуном чи динею підлягав страті на місці. Спочатку Антоненко разом з іншими підлітками працював у полі, потім батько допоміг влаштуватися на залізниці. Вважалося, що залізничників не забиратимуть до Німеччини. Але одного разу робітники залізниці отримали наказ відправитися на допомогу ремонтувати залізничний міст до Вінниці. Всіх повантажили до вагонів і повезли, але не до Вінниці, а зовсім в іншу сторону. Поки їхали вагони були зачинені, вікна відсутні, тому розпізнати щось не вдавалося. Підозра у всіх була, звичайно, одна – везуть у Німеччину. І, дійсно, кінцевим пунктом подорожі виявився німецький Кельн. Тут усіх порахували, повантажили у авто і повезли до м. Ошац, за 25 км від голландського кордону. Там Іван Васильович працював на залізниці. Потім був Крефенбройх, де працювали теж по обслуговуванню залізниці. Умови були жахливі. Видавали по хлібині на три дні кожному, два шматочки цукру на тиждень. Сніданок складався з кави, яку варили у великому казані з ячменю і води. На обід видавали суп, в якому плавали шматки капусти, брукви, картоплина і шпинат. На все життя запам’яталась варена цвітна капуста, обліплена тлею.   Потім працювали у Бонні і Кобленц. Щоночі чувся гул великої кількості американських літаків, якщо вони й не бомбили місто і залізницю, то створювали такий шум, що заснути не вдавалося. Ближче до завершення війни почались масові бомбардування всіх комунікацій німецьких військ. Під час одного з нальотів на станцію по тривозі всі робітники кинулися до захисного рову. Іван Васильович  затримався і ледве встиг заховатися, а друга Антона, що був родом з Підмосков’я,  на його ж очах було вбито осколком міни, що розірвалася неподалік. Місто Кобленц було зруйноване дощенту. Звільнення прийшло із заходу, від союзників. Радісною була дорога додому.
У Любліні їхній потяг зупинився.  Концентраційний табір. Він був огороджений чотирма лініями  колючого дроту, внутрішня територія поділена на сектори, теж огороджені дротом. У центрі табору – велика могила з березовим хрестом, а навколо неї багато прапорів. Як з’ясувалось,  могила – це попіл спалених людей, а прапори тих держав, громадянами яких були жертви нацизму. Пізніше у підручниках і монографіях напишуть дослідники історії нацистських злочинів про механізм масового винищення людей неарійської нації. Але Івану Васильовичу довелося побачити все те своїми очима: приміщення без вікон з герметично закритими дверима, труба з дірками, через яку подавався газ, а не гаряча вода для «банних» днів; хірургічний кабінет, в якому майбутні лікарі тренувалися оперувати. Здавалося, що зі стін волають голоси 2 млн. невинно замучених, скалічених невинних душ.
З Любліна потяг відправився до Бреста. Там репатріанти пройшли комісію, отримали документи. Військові повідомили, що колишніх остарбайтерів зараховують до діючої армії. Для цього необхідно здати отримані документи. Молоді люди довірились і вкотре були ошукані – їх повантажили на машини і відправили до Запоріжжя. Там Іван Васильович працював на лісопильному заводі. Тож примусові роботи продовжувалися, але вже на рідній землі. Умови життя були ще гірші, ніж у Німеччині: жили в цехах під відкритим небом, без встеленої підлоги. В таких умовах жили і працювали до початку 1947 р., потім перевели до Донецька на завод «Вуглебудмонтаж». Але тут Івану Васильовичу пощастило: в Донецьку жила його рідна сестра, яка допомогла вступити на курси водіїв та отримати водійські права. Лише через три роки Іван Васильович повернувся в Арбузинку до рідної домівки, де його чекали батьки.
27 березня 1943 року серед трьох молодих бранців, викликаних до Первомайська в комендатуру був  і Микола Кузьмович Івахненко 1925 р.н. Додому хлопці не повернулися. Серед інших потрапив у Австрію – на примусові роботи. Як згадує тепер Микола Кузьмович: «Привезли до м.Граде, а потім направили до господаря в село Гаузмаштетен. Працював по господарству. Тяжко було, але тримався, старався не перечити, щоб не викликати гнів на себе та інших. Поряд працювали українець Іван з Первомайська 1918 р.н. та білорус Федір, теж 1918 р.н. Спілкувалися дуже рідко. Часу вільного було обмаль. Чекали з надією на визволення. Після звільнення у травні 1945 р. нас відправили в Угорщину, де мене прийняли на військову службу. Через три роки повернувся додому ».
Декому щастило визволитися з накинутого на шию ярма. Так, згадує Іванова Уляна Іллівна: «У Миколаєві, коли нас гнали на вокзал, зять виштовхав мене з колони, люди, що стояли обабіч дороги, прикрили. Так я залишилася дома».
Шевчук Ольга Матвіївна 1926 р.н. народилася на хуторі Міжпраця. До Німеччини потрапила разом із Злобою Ганною, теж жителькою вищевказаного хутора. Забрали просто з робочого місця – на той час дівчина працювала їздовою біля овець, коней. Як і більшість, працювала у господарів. Жили у будинку, на другому поверсі. Доглядала 19 корів і 15 свиней. За роботу отримувала навіть платню – 12 марок. З харчів на тиждень видавали 5 фунтів хліба, щодня – баланду. По понеділках – дві ложки сиру і півсклянки повидла. Ото і все. Звільнили американські війська. Ольга Матвіївна згадує: повертаючись додому, доводилось часто зупинятися і допомагати збирати урожай. До рідного села вернулась восени 1945 року.
Рибак Раїса Пилипівна 1924 р.н., уродженка с.Антонівка Братського району, не належить до великої когорти остарбайтерів. Ця сумна доля оминула її. Та в її пам’яті досі живуть образи близьких людей: дядьки, страчені гітлерівцями за причетність до партизанського руху, сестра, примусово вивезена для робіт у Німеччину. Напередодні війни Раїса Пилипівна працювала на пошті. І досі згадує  голос у трубці телефону:         
- Ввійшли німці в село ?
І свою відповідь.
- Вже по дворах ходять.
Ніколаєнко Галина Макимівна 1929 р.н., уроджена с.Сергіївка Братського району з болем і тривогою згадує: «Про початок війни повідомили по радіо. Над селом кружляв літак і строчив з кулемета.Люди стали ховатись хто куди. Виникла паніка. В перший же день батька, що був комуністом і працював у колгоспі агрономом, забрали на фронт Сім’я більше його не бачила. Брата примусово вивезли для робіт до третього рейха. Він повернувся, але потрапив цього разу у своє, вітчизняне, поневолення – був відправлений на відбудову шахт Донбасу. Звідти й не повернувся.» Як дивно іноді розпоряджається доля. Вижити на чужині, щоб скласти голову на Батьківщині. Про це, певно, мріяли багато в’язнів концтаборів, військовополонених. Але, водночас, як це несправедливо для загиблих і болісно усвідомлювати їх рідним і близьким! «Родина наша, - згадує далі Галина Максимівна, - жила понад річкою. Коли німці увійшли в село, то під дулом автомата змусили маму нашу з дитям на руках і ми з сестрою з боків, тримаючись за мамину спідницю, перейти річку в брід. Позаду нас їхала військова техніка. Коли добралися до протилежного берега, мамі наказали забратися геть разом з дітьми – починалася перестрілка. У селі був один партизан – Ваня Ліфатов. Німці його розстріляли. Потай люди говорили, що видав Івана його ж кум. По війні Ліфатові переїхали до м.Фрунзе. Пам’ятаю, як у Птичому лісі у Братському розстрілювали сім’ю євреїв.»
Капанен Галина Григорівна 1931 р.н., уроджена с. Хмарівка, пригадує, як влітку 1941 року німці примушували збирати урожай, а червоноармійці стріляли холостими патронами, залякуючи людей, щоб добро не дісталося ворогу.
Дулова Єфросинія Іванівна 27 .12.1924 р.н., уроджена с. Михайлівка. До Німеччини потрапила у серпні 1942 р. Це був перший набір. Доправили їх до м. Вільгельмгафен, що на півночі країни. Працювала на заводі металопрокату, власником якого був російський емігрант. За місяць довелось дівчині освоїти спеціальність електрозварювальника. Товаришем по нещастю виявився односельчанин Колесник Микола Власович. Там, на чужині, вони поєднали свої життя назавжди. А новорічного дня 1945 року народився їх перший син – Микола. До визволення було вже не так і далеко. Але якими ж довгими видалися ці місяці! Скільки зусиль довелося докласти молодій матері, щоб зберегти життя не лише собі, а й немовляті. Рятував сік брукви. Жінка завжди заслуговує на високі слова, а жінка – мати, що попри всі нещастя зберегла найцінніше, заслуговує на гімн всеперемагаючій материнській любові, беззавітній відданості. Пам'ять людська зберігає все, що раніше було. І за таємними закономірностями природи відновлює іноді, як на яву, обриси минулого. Тому і дотепер сниться Єфросинії Іванівні їхній табір: п’ять чоловічих бараків (один з яких був кам’яним)  та чотири жіночих. Пам’ятає, як немилосердно побили її за те, що намагалася винести з їдальні для дитини їжу. Все пам’ятається.
Невичерпною є мудрість людська, що базується на життєвому досвіді. Іноді вона дуже боляче вражає. Ось як закінчує свою сповнену гіркоти розповідь Бінякова Марія Іванівна 1921 р.н., уродженка с. Костянтинівка Арбузинського району. Вона в роки війни жила і працювала в евакуації в західному Сибірі, там отримала похоронку на чоловіка, та повернувшись додому дізналась, що він живий, але був у концентраційному таборі в Рурській області: «Я вже багато прожила, багато чого пережила, але ще й досі живе в спогадах той страх, сум, гнів від свого дитинства і юності, від того жахливого часу.  Якби запитали мене, чи хочу повернутися в своє дитинство, бути малою чи юною, я б відповіла – нізащо в світі цього не хочу, краще залишусь такою, як є, але в дитинство своє не хочу повертатись. Тому що це -  найжахливіший період в моєму житті. І досі важко згадувати.
Я рада за своїх дітей, онуків, правнуків, що вони ніколи не бачили цього жаху. Я завжди робила все можливе для своїх рідних, близьких, щоб у їхньому дитинстві було чимало приємного, яскравого, щоб вони з радістю згадували своє дитинство і з задоволенням хотіли б до нього повернутися».
Що тут доповнити? Як кажуть, коментарі зайві. Але спробуємо, хоч поверхово проаналізувати сказане. Кожний період людського життя неповторний і цінний по своєму. Але найпрекрасніше – це дитинство, коли все ще попереду, поряд батьки – молоді і дужі, жодних нерозв’язаних проблем, безтурботність і  затишок. Якого б віку не досягла людина, їй завжди цього хочеться. І якщо Марія Іванівна на схилі літ відмовляється від такого повернення, свідомо вибирає невблаганний кінець, то важко нам навіть уявити, які ж страхіття випали на її долю, долю таких, як вона. Ця мудрість має стати нам найкращим уроком, пересторогою і своєрідною наснагою жити і творити, продовжитись у прийдешніх поколіннях.
Щоб розповісти про долю всіх остарбайтерів, потрібно написати окрему книгу. Їм довелося сповна випити гірку чашу фашистської неволі, невимовно тяжкої підневільної праці, зневаги в гітлерівській Німеччині.
Тамуючи подих, прислухалися вони в 1945 р. до канонади з фронту, з великою радістю зустрічали своїх визволителів. Та не у всіх репатріантів доля склалася щасливо. Багатьох їх після повернення додому зневажали, вважали зрадниками, що працювали на фашистів. Навіть через багато років після війни наші співвітчизники повинні були вказувати в анкетах, “чи були батьки вивезені в Німеччину”. І та графа могла зіпсувати людині не лише кар’єру, але й життя. Багато хто після повернення з фашистської неволі потрапив до радянських таборів. Після перевірок видавалися “тимчасові посвідчення особи” замість паспортів, куди вписували: “выдано на основании справки о прохождении фильтрации”. Цей запис, як тавро, обмежував місця проживання і вільне пересування.  .
Доля тих, хто залишився на окупованій території була теж нелегкою. Неможливо  виміряти міру страждання кожного, хто пережив страшне лихоліття війни де б він не був: в рядах діючої армії, на окупованій території чи на примусових роботах. Заслуговує на повагу найменший спротив окупантам. Так, восени 1942 року активісти сіл Арбузинка, Садове, хутора Октябрь створили підпільну групу, до складу якої ввійшли І.Л.Личкань, Н.К.Личкань, П.П.Шандра, С.Є.Карпенко, Л.Ю.Доценко, Залітаєва Л.Ф та ін.
Переховуючи радіоприймач, вони слухали повідомлення Москви, записували і розповсюджували їх. На чотирьох квартирах переховували тих, кого повинні були відправити до Німеччини на примусові роботи.
У запасниках шкільної Кімнати Бойової Слави зберігаються листи різних строків давності. Серед них - лист Марії Якимівни Колбасовської, колись жительки с.Садове, отриманий пошуковцями попередніх років. В ньому вона згадує: «Коли почалась війна, у школі йшли екзамени. Класним керівником був Яворський Микола Григорович. Я відразу подала заяву до військкомату, але мене залишили до особливого розпорядження. Німці наступали дуже швидко. Першим моїм завданням було допомогти оточеним червоноармійцям, тим, що відстали від діючої армії. З часом виникла потреба у підготовці листівок. Мій брат – Станіслав Григорович Колбасовський – активно допомагав мені в цьому. Крім нас з братом, до групи входили: вчитель математики Лапко Михайло Іванович, Омелько Кобзов, Тимко – гармоніст, колгоспний агроном Курдасов Василь Андрійович та голова сільради Кривенко. Курдасов і Кривенко займались питаннями загальної підготовки. Зв’язок з Арбузинкою був через лікаря Арбузинської лікарні Костянтина Хомовича. Діяли ми частіше не за планом, а згідно обставин, що склалися. Наприклад, я дізналася, що мають прибути німецькі танки для знищення партизан (лісу у нас не було, але у заростях соняшника і конопель переховувалися люди). Попри сувору заборону виходити в поле, я негайно повідомила про небезпеку всіх і допомогла провести переслідуваних у безпечне місце в межах с.Нікольське. Не завжди, звичайно, все закінчувалося так добре. На момент провалу групи я була далеко від рідних місць. А восени 1944 р. я потрапила до концентраційного табору Ревенсбрюк. Звільнена військами Червоної армії. А загалом, нічого надзвичайного у моєму житті не було.»
Весною 1943 року дев’ять підпільників були розстріляні. Серед них: Курдасов, Саричев, Кобзов,  Лапко(Михайло Іванович вч. математики).
Іноді дехто із сучасників закидає: не було в Арбузинці нічого надзвичайного в роки війни, через відсутність активного партизанського руху німці вели себе відносно миролюбно. А як бути зі свідченнями більшості тих, хто пережив окупацію? І знову ж, психологія людської поведінки надає нам приклади, які пояснити жоден науковець не в змозі. Чому для одних сама лише думка про господарювання чужинців у рідному селі болісна і трагічна, в той час, коли для інших – їх небагато – все було ніби, як звичайно. Пам’ять вибіркова. Вона зберігає найяскравіші картини із життя, особливо ж, якщо вони неприємні, негативні. То виходить для когось німецька окупація не була такою вже неприємною.
Історія вчить, історія виховує і застерігає від нових помилок. Адже були серед арбузян і герої війни, і прості трударі, і запроданці. Однак важко сьогодні судити з яких причин вісім арбузинців згодилися бути старостами села (за кількістю колгоспів, на той час – громадських господарств), ще більше служили в поліції. Деякі свідки тих подій стверджують, що іноді старости і поліцаї з місцевого населення ставились до односельців гірше, ніж німці. Це явище пояснити можна з точки зору психології. Грубе поводження, зневажливе ставлення своїх же односельців сприймалося болючіше, ніж аналогічне зі сторони чужинців, адже від них цього чекали.
“Новий порядок” приніс в Арбузинку нововведення. В центрі селища, у школі, розмістився госпіталь. Повсюдно у дворах розквартировані військові. Запроваджено комендантську годину – 21.00. Серед окупантів теж були різні за вдачею люди. Драчук Євгенія Прохорівна, наприклад, згадує німецького військового, якого звали Карл, як дружелюбного, з веселою вдачею. Він часто бавився з дітьми, приносив їм солодощі. Але це не змінює загальну картину пограбувань і розорення, страждань і ненависті. У пам’яті інших зберігся німець-квартирант, який відвіз, їдучи у відпустку додому, сину господарів передачу, що був насильно вивезений на примусові роботи.  Поодинокі випадки не творять історію і не змінять суті тієї війни.
Рання весна принесла Арбузинщині довгоочікуване звільнення. На світанку 20 березня 1944 року батальйон 51-го полку під командуванням капітана Архіпова ввірвався в Полянку. Поява радянських солдат у селі викликала паніку. Ворог не зміг організувати опір. Гарнізон у кількості 50 чоловік був розгромлений. Стійкий опір чинив супротивник на рубежі річки Арбузинка. Умови для наступу були несприятливі: весняне бездоріжжя, обмаль боєприпасів. З настанням темноти рота автоматників 51-го полку під командуванням старшого лейтенанта М.К.Мартинюка, прорвалася в село Мар’янівка і зав’язала там бій з противником. Зухвалі дії роти підтримав батальйон майора І.Г.Григор’єва і на ранок 21 березня село було звільнено. На жаль Михайло Калинович Мартинюк у цьому бою загинув. Переслідуючи ворога, радянські війська звільнили Арбузинку, Новоселівку, Грозний, Волю.
На підступах до Південного Бугу у смузі дії дивізії залишалось село Костянтинівка. 51-й полк полковника В.С.Сенкевича зім’яв виставлені на околиці групи прикриття і ввірвався в село. В коротких сутичках вдалося швидко ліквідувати окремі вогнища опору і повністю очистити село від ворога. Коли солдати вийшли на берег річки, то побачили зірвану переправу, а з правого берега полетіли на них кулі і снаряди.
В цей час 226-й полк полковника В.І.Ухабатова вийшов на руїни хутора Строцького, що південніше Костянтинівки. Наблизившись до річки, солдати побачили, що тече вона в глибокому каньйоні, течія швидка, виглядають пороги. Правий берег високий і крутий. І, як стало відомо пізніше, в його скалистих породах вирубані траншеї, кулеметні гнізда, бліндажі. Всі зрозуміли, що бої будуть важкими.
Найголовнішим було роздобути плавзасоби, оскільки свої, табельні, знаходились десь на підході, відстаючи через бездоріжжя. Човни і матеріали для порому знайшли в селі. Для просмолювання днищ човнів спробували розплавити асфальт. Але один сільський хлопчина показав залитий смолою колодязь кабельної лінії зв‘язку, побудований ворогом. Дістали смолу і справа пішла веселіше. А хлопчина, захопившись пошуком колодязів за селом, потрапив під артилерійський обстріл противника і загинув. На жаль ім’я його залишилось невідомим.
Форсування Бугу почалось вночі. Командир 226-го полку в перший десант призначив взвод автоматників під командуванням лейтенанта І.П.Зрєлова. Вибір В.І.Ухабатова зупинився на  невисокому худорлявому молодому лейтенанті не даремно. За його плечима - досвід форсування Дніпра, де він теж був першим. Вночі 15 чоловік взводу Зрєлова по крутому схилу зійшли вниз, до води, де їх чекав немолодий уже, але кремезний сапер Ф.Л.Антипін з човном для переправи. Невдовзі на правий берег перекинули 16 чол. з першої стрілкової роти на чолі з командиром лейтенантом Овсянниковим.
Взвод Зрєлова обережно піднявся крутими схилами вгору і досяг того місця, де вдень були замічені спалахи кулеметного вогню. Придивились і побачили кулемет на майданчику, вхід в бліндаж. Тепер все вирішує швидкість, мужність і зухвалість, а Зрєлову їх не позичати. Сміливий удар по позиції ворога, пара гранат, декілька автоматних черг по  пригніченим фашистам і зрєлівці ліквідували одну вогневу точку. Гітлерівці, що залишились живими, кинули кулемет і втекли у верхні окопи.
Група Овсянникова теж захопила одну ворожу позицію. Плацдарм став просторнішим. Але подальше просування було неможливим. Необхідно закріпитись на завойованих позиціях. Без підтримки зі свого берега бійці на плацдармі довго не протрималися б.
Наступної ночі на плацдарм переправлено поповнення людьми, військовою технікою і боєзапасами. На чолі об’єднаного десанту став старший лейтенант Убайдулаєв. Лейтенанта Фейдера призначено парторгом, а сержанта Цимболова – комсоргом. З плацдармом було встановлено радіо- та телефонний зв’язок.
Нічними атаками десантники вибили ворога ще з декількох укріплених точок і піднялись на вершину крутих прибережних скал. Зрєлов зі своїми автоматниками захопив будинок у винограднику, звідки відкривалась панарама навколишньої місцевості. Гітлерівці не змирились із втратою зручних позицій і весь день тут кипів гарячий бій. Будинок декілька раз переходив з рук в руки і все ж на кінець дня Зрєлов остаточно закріпив його за собою.
51-й полк почав форсування на добу пізніше недалеко від зірваної переправи. Опір ворога тут був не менш жорстоким. Взвод лейтенаната Морозова переправлявся першим. Гітлерівці відчайдушно намагались розправитися з смільчаками. Вони поливали їх вогнем з кулеметів і автоматів, закидали гранатами, йшли в атаки, які декілька раз закінчувалися рукопашним боєм. Не дивлячись на те, що у взводі разом з Морозовим залишилось лише п’ять бійців, ворожий наступ він витримав, доки на підмогу не прийшла вся рота старшого лейтенанта Помешкіна. Поповнення сил дозволило підрозділу розширити плацдарм.
Форсування стримувалося нестачею засобів для переправи. І командир полка В.С.Сенкевич вимагав від саперів швидше натягнути трос через річку, щоб пустити  по ньому побудований паром. Це важке завдання виконали під шквальним вогнем ворога старший лейтенант Нефедов та рядовий Мазур. Зв’язок з плацдармом став надійнішим і створились умови для переправи важкої зброї.
З кожним днем  наші полки збільшували сили на плацдармі. В жорстоких боях солдати вибивали гітлерівців з укріплених позицій у відкрите поле, готуючи таким чином вирішальний удар по ворогу.
Дуже важливу роль у цій справі відігравали сапери. На переправі 226-го полку особливо примітними були два друга і земляки – П.Л.Антипін та А.Ф.Попов. Так уже трапилось, що призвані вони були на початку війни з Бірського району Башкирії і разом потрапили в саперний батальйон 93 стрілкової дивізії. Спокійний, поважний, досвідчений Пилип Антипін і його повна протилежність – молодий, імпульсивний, гарячий Андрій Попов. Всюди вони були разом. На переправі – теж. По 10-15 раз кожної ночі вони снували під вогнем ворога від берега до берега, переправляючи на плацдарм все необхідне. Перші рейси пройшли непомітними, але тільки-но десантники вступили у бій, як гітлерівці звернули увагу на річку. Над Бугом зависли “ліхтарі” і почався прицільний обстріл переправи. Пробитися через завісу вогню було неймовірно важко, але необхідно. І сапери робили все, щоб доставити вантаж за призначенням. Немеркнучою славою вкрили себе герої переправи. П.Антипіну в ці важкі дні прийшло повідомлення про загибель сина, але часу для роздумів не було. Вдень вони ремонтували човни. А вночі – знову за весла. Ніхто достеменно не знає, як загинув П.Антипін. Долаючи річку, сапер відштовхнувся від правого берега, а до лівого так і не дійшов. Чи то не справився з бистриною, чи осколком поранений не втримав весла. Відомо лише, що човен стрімко понесло вниз, на пороги. Причиною цього могла бути навіть звичайна людська втома. Тут кожна година народжувала героя.
Про героїчний подвиг єфрейтора А.Попова у виписці наградного листа говориться: “… росіянин, член ВКП(б), Башкирська АРСР, Бірський район, село Комково. В боях за оволодіння правим берегом річки Південний Буг єфрейтор Попов показав високий зразок відваги і мужності. В ніч з 22 на 23 березня 1944 року єфрейтор Попов першим переправився через річку Південний Буг на єдиному малому надувному човні і перевіз 31 чол. стрілків під кулеметним вогнем противника. Наступної ночі, працюючи на тому ж човні, єфрейтор Попов, не знаючи страху, перевозив бійців, боєзапаси, харчі та евакуював поранених. 26 березня, працюючи на дерев’яному саперному човні, єфрейтор Попов разом із сержантом Маміним зробили десять рейсів, після п’ятого рейсу човен був сильно пошкоджений і протікав.  Попов і Мамін швидко залатали пробоїну і продовжували перекидати бійців на плацдарм. Ворог з обриву щохвилини висвітлював човен ракетами, прагнучи розбити його кулеметним вогнем і гранатами. Та мужність Попова непохитна. Ризикуючи власим життям, він вантажив на половину затоплений водою човен, боєзапасами, бійцями, і благополучно доставляв їх на протилежний берег, повертався назад, евакуюючи поранених …”
Не менш запеклі бої розгорнулися і на інших ділянка форсування Бугу. 22 березня, опівдні, підрозділ, яким командував командир 1039 стрілкового полку 233 стрілкової дивізії Іван Антонович Бондаренко, підійшов до села Бугське. Солдатам відкрилась жахлива картина: всі будинки в селі горіли. Форсувати річку з ходу підрозділ не міг. Підпаливши село, гітлерівці вигнали його жителів на правий берег річки і виставили з них живий щит. Через річку вітер доносив крики жінок, дітей. Двоє хлопчиків кинулись у крижану воду і попливли назустріч радянським бійцям. Доплив лише один. Із настанням ночі бійці спорудили плоти, використавши старі рибацькі човни, і почали форсування річки. Фашисти на ніч зняли живий бар’єр. Все, що могло триматись на воді було використано для переправи. На середині річки німці замітили десант і відкрили по ньому вогонь. Не дивлячись на це, форсування не припинилось, навпаки, тільки-но підрозділ досяг  правого берега річки, з ходу вступив у бій за хутір Виноградний Сад. В жорстокому рукопашному бою радянським бійцям вдалося вибити німців з траншеї і зайняти невеликий плацдарм. Тут був і командир Бондаренко. Декілька раз хутір переходив з рук в руки. Зменшувалась кількість десантників. Гітлерівці декілька раз переходили в контратаку, але відкинути захисників плацдарму не змогли. В одному з рукопашних боїв Івану Антоновичу було завдано 9 колотих ран, але  поля бою командир не залишив. В кінці дня, коли прийшло підкріплення, І.А.Бондаренка відправили в госпіталь, розташований в Арбузинці.
Пізніше бійці дізналися, що не стало їх командира. На світанку 26 березня він помер. Могила Героя Радянського Союзу І.А.Бондаренка  знаходиться на меморіальному кладовищі Арбузинки. Його світлій пам’яті присвячено вірш місцевого поета і ветерана війни І.О.Брашевана.
Вдень 21 березня 1944 року на південний захід Первомайська на ділянці Куріпчино-Семенівка авангарди 72-ї гвардійської стрілкової  дивізії другого Українського фронту підійшли до Південного Бугу, але форсувати з ходу не змогли. Як і на інших ділянках форсування, гостро відчувавсь нестача засобів для переправи. Гітлерівці без особливих зусиль зупинили розпочату було переправу. Річку з обох сторін стискують кам’яні кручі. Від весняного паводку рівень води в річці піднявся, ширина потоку становила 120 метрів. В ніч з 24 на 25 березня другому стрілковому батальйону капітана Романько з 222-го полку пощастило недалеко Семенівки зачепитися за протилежний берег. На протязі наступного  дня батальйон відбивав контратаки ворожих сил. Вночі на допомогу десанту прибув перший стрілецький батальйон капітана Бойка. Кулеметник Ємельянов одинадцять раз зустрічав вогнем ворожих автоматників. Дякуючи йому, перша стрілецька рота зуміла просунутися вперед і закріпитися на вигідних позиціях.
Молодший лейтенант Деребін з 2-го батальйону вогнем станкового кулемета допоміг відбити три контратаки. Слідом за 222-м полком на плацдарм успішно висадився 2-й батальйон 224-го полку під командуванням старшого лейтенанта Землянського У виключно важких умовах працювали на переправі бійці і командири 81-го окремого саперного батальйону, очолюваного Героєм Радянського Союзу майором Акулішніним. Батальйон ніс великі втрати. Поранило командира 2-ї роти старшого лейтенанта Володимира Векшинина. В цій роті вибули зі строю всі офіцери. Командування прийняв бувший командир взводу, що повернувся з госпіталю, Євген Шишелов. Під його керівництвом 2-га саперна рота виконала своє бойове завдання. Зразково діяла також 1-ша саперна рота капітана Дмитра Спиридонова. В цьому бою загинув смертю хоробрих ветеран дивізії командир 222 полку підполковник Гнат Федорович Попов.
В післявоєнні роки одна з вулиць Семенівки була перейменована на вулицю імені Гната Федоровича Попова. У братській могилі в Благодатному спочиває прах Героя.
За відвагу, мужність і героїзм, проявлені при форсуванні Південного Бугу солдати та офіцери нагороджені орденами та медалями, а лейтенант Зрєлов Іван Петрович, сержант Антипін Пилип Лук’янович (посмертно), єфрейтор Попов Андрій Федорович, підполковник Іван Антонович Бондаренко (посмертно) удостоєні найвищої нагороди воєнної пори – Героя Радянського Союзу! Страшною виявилась післявоєнна руїна. Відступаючи, гітлерівці вивозили все, що можна було захопити із собою, те, що не піддавалось вивезенню – руйнувалось. Згарище стояло на місці середньої школи, зруйновані млини, кінотеатр, підірвана електростанція, елеватор, пограбоване майно.
Арбузинщина розташована у межах Причорноморської низовини поверхня рівнинна, поступово знижується. Розчленована широкими долинами і балками. Корисні копалини представлені переважно будівельними матеріалами ( камінь, щебінь, граніт і піски ). На західній межі    району протікає річка Південний Буг, річки – Гарбузинка і Велика Корабельна. Переважають чорноземи  звичайні,  середньо і малогумусні  ( 68 % площі району ). Подекуди    збереглася степова різнотравна рослинність.
Найбільші підприємства: комбікормовий завод, харчосмакова фабрика, зерноелеватор. На території району розміщена Південно – Українська АЕС.
В кінці вісімнадцятого століття Російська імперія проводила рішучі заходи для укріплення південних рубежів країни. Тут створювались військові поселення, сюди переселяли селян з інших губерній, інколи цілими селами.
В цю пору формується і село, яке згодом отримало назву Арбузинка, яке згідно однієї з найбільш вірогідних версій з початку заснування носило назву ГАРБУЗИНКА, що означало " Горелая Бузина ". Так, за переказами, назвав це місце командир військових, які зупинилися, щоб заснувати собі стоянку. З тих джерел повідомляється, що під час ревізії, яка проводилась всередині дев'ятнадцятого століття в документах з'являється назва " Арбузинка ".
У 1812 році тут нараховувалось 24 душі казенних селян. На чолі громади стояв сільський староста, який призначався командиром полку, але фактично влада належала камандиру розквартированого тут ескадрона. Пізніше село ділилось на сотні, кожна сотня на десятки, якими відповідно керували соцькі і десяцькі.
У 1817 році Арбузинку переведено в розряд військових поселень. У селі розмістився ескадрон 3-го полку Бузької уланської дивізії, який перебував на повному утриманні жителів.
За указами 1866 – 1867 рр. жителі села були переведені на становище державних селян. Наділи одержали 1418 ревізьких душ.
До 1881 року в Арбузинці ніяких шкіл не було. Грамотними вважались піп, дяк, сільський писар та декілька солдат, які за 25 років служби в армії дещо навчились читати і писати.
За переказами старожилів, перша церковно – приходська школа була відкрита у 1883 році. Через десять років була організована трудова школа з 4-річним строком навчання ( ЗОШ №1 ).
У 1883 році в Арбузинці налічувалось 31 промислово-торговельне підприємство, винний склад. На початку 900-х років відкрито цегельний завод, маслоробню, млин. В цей час Арбузинка була центром волості де проживало 4882 людини.
Розпочалася війна  1914  року, майже  всі  чоловіки були мобілізовані на фронт. Посівні площі різко які скоротились, кулаки, які різними способами звільнялись від військової служби, наживались  на замовленнях для фронту, посилили експлуатацію бідних селян.
Революція 1917 року знайшла гарячий відгук в серцях арбузинських бідняків.
18 січня 1920 року війська Червоної Армії звільнили село, на селі відроджувалась радянська влада.
Значну увагу ліквідації неписьменності приділяла культурно – освітня секція сільської ради. В першій, відкритій 1920 року, радянській школі грамоті навчались дорослі і діти. У 1925 році було відкрито другу, початкову школу. В селі працювали хати-читальні та сільбуд.
За ініціативою сільської ради на початку 1921 року відкрилась лікарня на 15 ліжок перша за всю історію села.
Арбузинський район з центром с. Арбузинка був утворений в грудні 1924 року рішенням Первомайської президії Окружного виконкому і утверждений шостим окружним з'їздом Рад, В цьому році, в селі був створений перший ТСОЗ, до якого вступили 22 сімї. Товариство мало близько 120 десятин землі, за рахунок державного кредиту придбало перший трактор.
В 1927 році, було утворено колгосп " Паризька комуна ", який обєднав 150 господарств, 330 селян з земельними наділами в 1928 гектарів.
В 1929 році в Арбузинці було створено ще 6 колгоспів, у 1930 – два, в 1931 році – чотири колгоспи. Всього в селі в довоєнний час нараховувалось 13 колективних господарств.
В 1924 році в селі було відкрито сільський будинок ( сільбуд ). В листопаді 1925 року, згідно загальних зборів першої і другої частин села, було створено дві хати-читальні з книжковим фондом 120 примірників.
У 1934 році в селі відкрилась перша середня школа, за парти якої сіли 348 дітей.
5 серпня 1941 року Арбузинка, була окупована німецько – фашистськими загарбниками. 733 юнаків і дівчат насильно вивезено на каторжні роботи до Німеччини. Восени 1942 року активісти Арбузинки, Садового та Жовтневого створили партизанську групу, але через півроку підпілля було розкрите. В боротьбі проти фашистів на фронтах Великої Вітчизняної війни брали участь 6012 жителів Арбузинщини. З них 1973 загинуло, в тому числі 146 офіцерів, 608 учасників Великої Вітчизняної війни нагороджені орденами і медалями.
21 березня 1944 року війська 57-ї армії під командуванням генерал-лейтенанта О.М. Гагена 3-го Українського фронту звільнили Арбузинку від загарбників.
Меморіальний комплекс смт. Арбузинка
Багато лиха принесла війна селу. За неповними підрахунками, матеріальні збитки складали близько 7 млн. крб. в цінах 1961 року. Переборюючи величезні труднощі, радянські люди самовіддано працювали, щоб виконати плани першої післявоєнної п'ятирічки. На 1948 рік всі колгоспи Арбузинки перевищили довоєнний рівень виробництва продукції. На 1948 всі колгоспи Арбузинки перевищили довоєнний рівень виробництва продукції.
В 1954 році в бригаді №3 колгоспу " Україна " було побудовано клуб на 300 місць. Через чотири роки на бригаді №1 цього ж колгоспу побудовано, ще один клуб з залом на 400 місць. У колгоспі " Україна " виросла ціла плеяда сумлінних працівників ветеранів сільського господарства.
Серед них доярка Є.В. Омельченко, голова колгоспу Герой Соціалістичної Праці І.Т. Височанський, комбайнер П.І. Шворінь, завідуюча фермою Н.О. Сідень.
В 1956 році стала до ладу Арбузинська середня школа №2 на 600 місць.
Арбузинська ЗОШ №2
У 1960 році закінчено будівництво Будинку культури з залом на місць.
В 1962 році відкрито нову лікарню на 100 стаціонарних ліжок.
В 1963 році відкрито школу механізаторів ( СПТУ ) на 300 учнів.
У1964 році закінчено будівництво дитячого комбінату.
В Арбузинці працювали комбінат побутового обслуговування, два черепичні цехи, цех по виробництву комбікормів та меблева фабрика, інші підприємства.
У відповідності з рішенням Миколаївської обласної Рад депутатів трудящих від 23 липня 1967 року, Арбузинка іменується як селище міського типу.
Арбузинська центральна районна бібліотека.


Населення селищної ради: 6457 чоловік.
До складу Арбузинської селищної ради входять села: Полянка - 312 жителів, Вишневе - 37 жителів, смт. Арбузинка - 6108 жителів.
Загальна площа селищної ради ста-новить - 19723,6 га., орної землі 16350 га., земель загального користування 3375,6 га.
Пенсіонерів - 2130, молоді від 18 до 35 років -1554, шкільного віку -1195.
На території селищної ради 3 загальноосвітні школи різних ступенів, в яких навчаються 725 учнів. Один аграрний професійний ліцей, в якому навчається 301 студент, 2 позашкільні навчальні заклади (Полянський дошкільний заклад «Дзвіночок» та НВК «Пролісок»). На базі ЗОШ № 2 імені Т.Г.Шевченка працює освітній округ. На території селища розташована одна центральна районна лікарня, та Полянський ФАП. Працюють 2 сільських та 1 міський клуби, районний будинок культури. На території селищної ради функціонують 2 стадіони (один з штучним покриттям).
На території селищної ради функціонують 74 фермерські господарства, 84 індивідуальних підприємці.
Працює дитяча музична школа, будинок дитячої та юнацької творчості.
З містом Миколаєвом всі села селищної ради мають автобусне сполучен-ня. Здійснюється по 3 рейси на день.
- Арбузинська ЗОШ І-ІІІ ступенів №1. Директор Федоров Олександр Михайлович, має звання «Старший вчитель», «Відмінник освіти України». В школі навчається 205 учнів. Розрахована на 350 учнів. Школа заснована в 1898 році.
- Арбузинська ЗОШ № 2 імені Т.Г.Шевченка. Директор - Ікленко Валентина Василівна, спеціаліст вищої категорії, старший вчитель. В школі навчаються 272 дітей, розрахована на 420 учнів.
Працює ДЮСШ. Директор Пигида Петро Михайлович. В ДЮСШ працюють 5 чоловік. Працюють 18 груп початкової підготовки. В них 320 вихованців.
Арбузинська ЦРЛ, головний лікар Доценко Ірина Андріївна.
Лікарня розрахована на 110 ліжок, в тому числі, хірургія - 40 ліжок; гінекологія, неврологія, дитяче відділення, пологове, інфекційне - по 10 ліжок; терапевтичне - 20 ліжок. В лікарні функціонує відділення анестезіології та реанімації, денний стаціонар на 28 ліжок, кабінет функціональної діагностики, ЛФК, рентген-кабінет, стоматологічне відділення, швидка допомога.
Арбузинський районний будинок культури (РБК), директор - Подгородецька Тетяна Миколаївна, побудований в 1959 році на 500 місць.
Арбузинський навчально-виховний комплекс «Пролісок» - керівник Гульдас Алла Віталіївна. У комплексі навчаються 220 учнів та 154 дошкільнят. Розрахований на 360 дітей.
Аграрний ліцей. Директор - Петрен¬ко Людмила Миколаївна. Ліцей розрахований на 450 учнів, навчаються 301. Ос-новні спеціальності: кухар-офіціант - бармен, кухар, тракторист сільськогоспо-дарського      виробництва,
слюсар-ремонтник, продавець-обліковець, лаборант хімбаканалізу, оператор комп'ютерного набору.
Центральна районна бібліотека. Директор - Долінська Світлана Михайлівна.
Книжковий фонд - 44052 примірники. Бібліотеку відвідують 3 тис. читачів - дорослих та 1701 дітей.
Територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Арбузинського району - Директор - Резніченко Алла Михайлівна. Об-слуговує 46 чоловік, соціальних працівників - 5.
Комунальне підприємство «Арбузинський комбінат комунальних послуг». Директор - Івко Олександр Сергійович. На підприємстві працюють 5 чоловік. Послуги, що надаються населенню: вивіз побутового сміття, копання криниць, продувка каналізаційних систем, викачка нечистот, доставка води, транспортні послуги.
ТОВ «Арбузинська харчосмакова фабрика». Директор - Сухарський Павло Миколайович. Основні види діяльності: виробництво та реалізація олії, борошна, круп.
Кооперативне підприємство «Колосок». Директор - Опацький Віктор Пили-пович. Основний вид діяльності - випічка, реалізація хлібобулочних та кондитерських виробів, торгівля продовольчими товарами.
На території селищної ради працює сільгосптоваровиробник - ДП «Миколаївське», директор - Філіпішин Сергій Борисович.

Герой нашего времени

Поколения, как волны в океане жизни, а океан – вечен !
Каждая эпоха рождает своих созидателей-новаторов. Считаю для себя за большую честь писать о молодых героях нашего времени. Сегодня актуален вопрос о реформировании органов местного самоуправления. Николаевщина не обделена людьми со славными трудовыми традициями, династиями многих поколений. Одним из таковых представителей является председатель Арбузинского поселкового совета Евгений Витальевич Травянко.
Предисловием к своей статье я не случайно взяла слова М.ВЛомоносова. Его деды и прадеды всегда были глубоко православными верующими людьми, «пуповиной» связанными на многие поколения с землей-кормилицей.
В кабинете Евгения Витальевича имеется святой уголок, где размещены иконы, подаренные людьми в знак особой благодарности. Все его добрые дела становятся вершиной человеческого благородства и мерилом человеколюбия. Об этом свидетельствуют факты: на последних выборах председателя Арбузинского поселкового совета Евгений Витальевич категорически запретил проводить какую-либо агитацию в его поддержку. Результат доверия оказался самым высоким в областном масштабе. Поэтому и стар, и млад с особым чувством уважения и признательности, видя Евгения Витальевича, произносят: «Травянко іде...».
Как отметила председатель районного совета ветеранов Раиса Яковлевна Алефиренко, Травянко обладает исключительной коммуникабельностью, всегда найдет взаимоудовлетворяющий диалог и с мудростью, и молодостью. Имеет широкий диапазон интеллекта, поэтому проводимые мероприятия, посвященные важным событиям, очень интересны и по форме, и по содержанию, привлекательны для всех поколений.
Евгений Витальевич высоко ценит ветеранов, никто не остается без внимания, подарки в дни рождения, как правило, финансируются из его личного бюджета.
- Щедрость - отличительная черта семейства Травянко, - говорит Раиса Яковлевна. Как говорил Сенека: «Истинно щедр тот, кто даст из того, что принадлежит ему самому».
- Главный принцип, которым руководствуется Евгений Витальевич - не ныть, а работать, чтобы оправдать доверие людей, - подчеркнула Раиса Яковлевна.
Справедливости ради, замечу: сама Раиса Яковлевна - это достояние не только Арбузинского района, но и области. Стаж ее работы в органах местного самоуправления составляет 60 лет. Своего рода феномен! Монолит опыта в лице Раисы Яковлевны и представителя поколения новой прогрессивной генерации в лице Евгения Витальевича дает свои позитивные результаты.
Евгений Травянко - человек хлеборобского сословия, умеющий приумножать свои доходы, видит смысл жизни не в накопительстве. Всей душой предаваясь милосердию, он находит в нем не только личную радость, но и высокую возможность служения людям. Созданный им центр по реабилитации детей-инвалидов тому подтверждение. Как выразилась Алла Григорьевна Ненько, мамочка восьмилетнего Максима из Николаева, который проходит реабилитацию в Арбузинке, у Евгения Витальевича дар от Бога - милосердие, у него даже глаза удивительно добрые, излучающие теплоту. Мы, родители, очень благодарны ему за внимание и заботу о детках, такое отношение вселяет в нас надежду и веру в чудеса, придает нам моральные и физические силы.
Хорошее начало - исхода доброго залог. Официально центр открыт в конце 2013 года, на тот момент Евгений Витальевич возглавлял Арбузинскую райгосадминистрацию. В свое время Травянко излагал автору идею открытия центра. В районе 86 детей-инвалидов, из них 65 детей подлежат постоянной социальной реабилитации. Лично изучал по этой проблеме как отечественный опыт, так и зарубежный. Его мечта была сотворить для детей оазис человеческой доброты, заботы, любви, познания окружающего мира. Прямо скажу, ему это удалось! Более того, в центре созданы очень комфортные ус-ловия для пребывания детей. Есть возможность находиться в центре без родителей определенное время, что способствует в какойто мере психологической разгрузке близких, а детям - житейской адаптации.
Как говорит директор центра Виктория Викторовна Медиченко: «Атмосфера нашого закладу створена відповідно до домашніх умов, для того, щоб проводити заняття у довільній формі, досяжній кожній особливій дитині. Кожний захід, що проводимо для дітей, ми намагаємось зробити таким, щоб наші вихованці мали великий досвід спілкування з різними категоріями людей та різними професійними напрямками. Саме ці навики додадуть їм впевненості та допоможуть знайти себе у цьому житті, визначившись із своїми уподобаннями, сферою діяльності. Батьки і працівники центру низько вклоняються зі словами подяки Травянко Євгенію Віталійовичу, що він щиро, від усього серця опікується дітками із обмеженими можливостями. До речі, Євгеній Віталійович завжди вносить особливу перлинку, щоб дітки відчули радість і турботу про них. Наприклад, запросив ляльковий театр з м. Києва, шоу мильних бульбашок за участю Антона Кушпиля, співпрацюємо з паралімпійським чемпіоном Валентином Медведєвим. Після знайомства Валентин періодично з дітками нашого закладу працює над вдосконаленням надання послуг відповідній категорії дітей. Завдячуючи Травянку, провели майстер-клас: діти виготовили обереги воїнам АТО, що знаходилися в облозі під Зеленопіллям. Зустріч з нашими захисниками Вітчизни була дуже зворушливою.
Основним напрямком нашої діяльності є розвиток та корегування порушень розвитку дитини з особливими потребами, навчання її основним соціальним та побутовим навичкам, розвиток здібностей, створення передумов для інтеграції у суспільство, й насамперед підтримка батьків тільки за те, що вони мають почесне звання - МАМА та ТАТО!
Євгеній Віталійович - дуже поважна людина, навколо себе згуртував однодумців не тільки в депутатському корпусі, айв особистому житті. Наші дітки мають можливість розвиватися гармонійно, залучатися до високої духовної культури. Кошти на придбання для центра фортепіано Травянко зібрав разом зі своїми друзями. «Музичний волонтер» у нас - фахівець Кутова Тетяна Анатоліївна, яка проводить навчання із нашими дітьми.
Останнім часом в реабілітації дітей-інвалідів впроваджується іпотерапія, яка має досить позитивні результати. Знову ж таки, Травянко придбав коня Аригона, поні Загадку, утримання яких цілком здійснюється за рахунок особистих коштів Євгенія Віталійовича. Хочу підкреслити, що всі добрі справи він робить, перш за все, як людина, яка хоче допомогти дітям і батькам, яким у житті випала така доля і місія. Взагалі він негативно відноситься до таких явищ, коли роблячи для людей щось корисне, борони Боже, використовувати це, як особистий піар.
Відверто, ми приємно здивовані, що таке визнане видання в Україні, як журнал «Імена», надрукує матеріал про нашого Травянко. Адже це дуже важливо в теперішній час знати, що є люди, які не заради особистої слави роблять добрі справи, а за покликом серця і душі!».
За добрые дела Виктория Викторовна продемонстрировала статуэтку «Я допомагаю дітям», отмечу, изготовлен¬ную на высоком художественном уровне. Согласитесь, дорогой читатель, что может быть дороже такого признания! Ведь мы живем на свете, чтобы счастливы были наши дети и так - из поколения в поколение.
Настоящим триумфом стало событие, когда воспитанник центра Мамаев Володя стал победителем в районном чемпионате по шахматам среди взрослых и детей с ограниченными возможностями. Радость Володи не меньше радости сотрудников центра, видящих качественные плоды своего труда.
«Тут потрібно працювати розумом, душею, серцем, щоб дитина в тебе повірила, що ти виконуєш свою роботу разом із ним - заради його здоров’я. Євгеній Віталійович створив такі чудові умови, зверніть увагу на дизайн приміщень, оформлення для учбово-методичного і лікувального процесу, які відповідають найвищим світовим стандартам», - так сказал Бондар Олег Юрьевич, специа лист по лечебной физкультуре.
Действительно, здесь форма и содержание направлены на позитив. Благотворную ауру здесь создает, конечно же коллектив: директор Медиченко Виктория Викторовна, специалист по лечебног физкультуре Бондар Олег Юрьевич, врач-невролог Чуйко Татьяна Дмитриевна учитель-реабилитолог Гирняк Ириш Александровна, медицинская сестра Иг натьева Ирина Анатольевна, младшие медсестры: Фрашко Инга Михайловна Верченко Руслана Николаевна, Бартоп Татьяна Александровна, Цыганок Светлана Юрьевна, финансовое управление осуществляет Павлюк Любовь Олеговна.

Главная квинтэссенция значения имени Евгений - в переводе с греческого «благородный», дословно это имя можно перевести как «с хорошими генами». И это вполне соответствует действитель¬ности: отец Евгения, Виталий Иванович Травянко, известный хлебороб, государственный и общественный деятель Николаевщины.
На мой взгляд, главная черта руково-дителя любого уровня - это умение пред-видеть наперед. Приведу пример. Будучи руководителем Арбузинской райгосадминистрации, Виталий Иванович пост-роил уникальное общеобразовательное учреждение «Навчальний комплекс школа І ступеня дошкільний навчальний заклад «Пролісок». Здесь учатся 220 учеников и 154 дошкольника. Арбузинцы назы-вают его «Галактика дитинства», «Чарів-на планета знань». На сегодняшний день такого рода комплексы востребованы с точки зрения экономической, социальной и образовательной, получения высокого уровня знаний. Эстафету заботы и внимания к «Проліску» от своего отца, Виталия Ивановича, принял сын Евгений Травянко.
У Евгения Витальевича за период трудовой деятельности много добрых дел, но я делаю акцент на двух социально значимых объектах для детей. Примечательно, что Сертификат о признании «Проліска» научно-методическим центром по внедрению новых педагогических технологий, вручил доктор педагогических наук, доцент, «Заслуженный учитель Украины», директор Николаевского областного института последипломного образования Шуляр Василий Иванович во время мероприятий, посвященных празднованию Дня защиты детей в Арбузинском районе. При этом Василий Иванович отметил, что данный комплекс является школой передового опыта в Украине, единственной базой для реализации государственной программы научно-педагогической деятельности «Росток». Более того, в ежегодном конкурсе «Кращий вчитель року» Арбузинка в разных номинациях имеет наибольшее число победителей. За новаторские идеи получили соответственно награды: Евгений Витальевич Травянко; руководитель комплекса «Пролісок» Гульдас Алла Витальевна; заведующая районным отделом народного образования Дерий Валентина Васильевна, и, конечно же, тот, кто лелеет «Росток», учитель комплекса Яковлева Ольга Тимофеевна. Бурными овациями, восторженно дети и родители благодарили Департамент образования и науки Николаевской облгосадминистрации в лице руководителя Велиховской Аллы Борисовны, Шуляра Василия Ивановича, заведующей лабораторией методики дошкольного и начального образования института Степанец Натальи Михайловны за достойную оценку труда. Особенно это дорого, когда экспертами выступают ру, вот что говорит Наталья Михайловна Степанец: «Арбузинщина - мальовничий куточок нашої області. Та до красивих краєвидів Гранітно-Степового Побужжя ця земля славиться чудовими, працьовитими людьми, спеціалістами своєї справи, працюючих в загальноосвітніх закладах. Один із відомих - «Пролісок». Приємно завітати в цей затишний і світлий храм знань. Задоволені, усміхнені малеча-дошкільнята, та більш серйозні та поважні - учні початкової школи. У «Проліску» завжди багато гостей, бо і вихователі дошкільного закладу, і вчителі початкових класів щиро діляться своїм досвідом із колегами. На районних та обласних семінарах показують відриті уроки, проводять майстер-класи, презентують свої творчі здобутки. При цьому відзначають тих, хто створює належні умови, підтримку фінансову і моральну будь-яких творчих починань педагогів. Особливо це стосується голови Арбузинської селищної ради Євгенія Віталійовича Травянко. Під час проведення обласного практичного семінару на тему «Формування комунікативної компетентності учнів в умовах впровадження педагогічної технології «Росток»» педагогічний колектив НВК «Пролісок», Гульдас A.B. та голова селищної ради Травянко Є.В. продемонстрували єдність прагнень і дій у забезпечені умов навчання та виховання дітей за зразками сучасних світових стандартів».
Автору представилась большая честь общения с педагогом, заложившим первую питательную среду познания красоты окружающего мира и красоты человеческой души, человеческого благородства и великодушия в ум и сердце деток, которые, словно зернышки, дадут росточки, дающие хорошие всходы, - Ольгой Тимофеевной Яковлевой. Я увидела перед собой человека, прямо скажу, с такой фантастической преданностью делу, которому она служит, что само собой вспомнился девиз выдающегося педагога XX столетия Василия Сухомлинского: «Сердце отдаю детям». Ольга Тимофеевна буквально излучала благоприятную ауру, рассказывая о детях, об их успехах, о родителях, о педагогическом коллективе, как они взаимодействуют в едином монолите с органами местного самоуправления ради достижения одной цели: воспитать детей высоко эрудированными, интеллигентными, достойными гражданами нашего государства. Ибо будущее должно быть заложено в настоящем и оно - в руках школьного учителя.
В знак особой признательности Евгению Витальевичу родители преподнесли подарок - икону, образ Пресвятой Богородицы КиевоПечерской «Успение». В молитве к иконе «Успение Пресвятой Богородицы» есть такие слова: «Ти, о мати, завжди була для нас провідною зіркою, ведучою до дому Отця. Як мати поможи нам, коли в нас вичерпуються надія і сили для доброго християнського життя. Хворим – зцілення, випроси у Сина свого благодать здоров’я душі і тіла для слабких і страждаючих. Дітей навчи любові до Бога і людей, до Святої Церкви і до нашої Батьківщини. Випроси їм любов до батьків і вихователів. У Вітчизні нашій дай жити всім в дусі миру і братній взаємодопомозі. Тримаючи владу, даруй серце відкрите назустріч потребам наших громадян...».
Многие смотрели передачу на телеканале СТБ «Україна має талант». Одним из участников ставшего весьма популярным конкурса, стала команда шоу химиков «Весела наука» из Киева с ведущими Вадимом и Дариной. И что Вы думаете? Евгений Витальевич сделал сюрприз не только детям, но и родителям: на праздновании Дня защиты детей на арбузинском стадионе выступила команда шоу химиков «Веселої науки». Была очевидцем этого представления, сколько позитивных эмоций вызвало выступление, активность детей, радость родителей за своих умников и умниц неописуема. Откровенно, польза такого рода представления очевидна - оно способствует развитию кругозора не только в области химии, а и истории, математики, географии, биологии. Все благодарили председателя поселкового совета за предоставленную возможность увидеть «Веселу науку» наяву.
Много глобальных планов у Евгения Витальевича по решению социально-бытовых и экономических проблем жителей Арбузинки. Дай Бог, чтобы он их успешно реализовал на благо людей. Ведь доверие людей - самый ценный капитал. А по утверждению самого Травянко: «Доброе имя стоит дороже многих сокровищ». В журнале «Имена», №66, герой публикации «Симбиоз ума и стратегии» Роман Владимирович Стефанчишен подчеркнул: «Ми не обираємо час, в якому живемо, ми лише можемо обрати, як діяти в той час, який обрав нас!». Мне, как представителю старшего поколения, импонирует такой прогрессивный подход в созидательном развитии Украины нынешних молодых руководителей.
Финальный аккорд данной статьи завершаю строками из стихотворения «Молитва» Николая Данцевича (издательство «Стапель», литературное объединение четырежды орденоносного Черноморского судостроительного завода, 2010 г.).

Немає коментарів:

Дописати коментар